Самоврядування в революційній Іспанії в 1936-1937 рр.

Самоуправління в революційній Іспанії досить маловідомо. Навіть республіканський табір зневажав або намагався замовчувати дійсність і сутність цього соціокультурного явища. Жахлива громадянська війна захлеснула Іспанію, ставши важливою історичною подією, яка досі живе в пам’яті людей. У фільмі «Померти в Мадриді» про глибокий досвід широкого народного самоврядування немає жодної згадки [1]. Але якби там не було, Іспанська революція залишила нам, напевне, найбільш значущий спадок, а саме: спробу створити оригінальну форму соціалістичної економіки.

На хвилі революції 19 липня 1936 року і швидкої реакції народу на франкістський державний переворот багато власників покинули свої сільськогосподарські маєтки і фабрики. Сільськогосподарські поденники першими вирішили продовжувати обробляти землю. Їхня громадянська свідомість була, здається, навіть вищою, ніж у міських трударів. Селяни стали спонтанно організовуватися в колективи. У серпні в Барселоні було проведено профспілкову конференцію, яка представляла кілька сотень тисяч сільськогосподарських робітників і дрібних фермерів. Колективізацію землі узаконили лише незабаром після цього: 7 жовтня 1936 року центральний республіканський уряд націоналізував землі «осіб, причетних до фашистського повстання».

Сільськогосподарські колективи взяли на себе управління профспілковими та громадськими справами в комуналістичному дусі. На загальних зборах селяни обирали в кожному селі керівний комітет з одинадцяти осіб. Крім секретаря, всі учасники продовжували працювати власними руками. Праця була обов'язкова для всіх здорових людей від вісімнадцяти до шістдесяти років. Селяни ділилися на групи по десять і більше осіб, вибираючи собі одного делегата від їхньої групи. Кожній групі призначалася конкретна зона для сільськогосподарської або іншої корисної діяльності відповідно до віку її членів і характеру практичних завдань, виконуваних всієї групою. Щовечора керівний комітет приймав делегатів груп. Вони часто запрошували місцевих жителів на загальні збори громади, щоб перед ними відзвітувати про свою діяльність.

Усі ресурси (земля, засоби виробництва, худоба тощо) були спільними, крім особистих заощаджень, худоби та свійської птиці, призначених для сімейного споживання. Ремісники, перукарі та шевці об’єднувалися в колективи. Овець громади, наприклад, розділяли на групи по три-чотири сотні, довіряли двом пастухам і методично розподіляли по горах.

Були скасовані наймана праця і, принаймні частково, гроші. Кожен робітник або сім’я отримували за свою працю бони (трудові чеки), деноміновані в песетах, які можна було обміняти на споживчі товари лише в комунальних магазинах, що часто розташовувалися у церквах або господарських будівлях. Невикористана сума грошей могла зараховуватися на особистий резервний рахунок. Із цієї суми можна було зняти кишенькові гроші в обмеженій кількості. Оренда, електрика, медичне обслуговування, фармацевтична продукція та соціальна допомога людям похилого віку були безплатними, як і школи, які часто розташовувалися в колишніх монастирях та які всі діти віком до чотирнадцяти років повинні були відвідувати. Фізична праця дітей була заборонена. 

Членство в колективі було добровільним. Тиск на дрібних землевласників не здійснювався. Дрібні власники могли, якщо бажали, брати участь у спільній діяльності на рівні з іншими членами колективу і розміщувати свої товари в комунальних магазинах. Їх також допускали до загальних зборів і дозволяли користуватися більшістю переваг громад. Дрібним власникам лише забороняли володіти більшою кількістю землі, ніж вони могли самі обробити, і вимагали дотримуватися однієї умови: щоб їхня особистість або власність не порушували порядок колективів. У більшості усуспільнених* сіл кількість одноосібників, селян чи купців поступово зменшувалася.

Комунальні колективи об’єднувалися в кантональні федерації, які так само об’єднувалися в федерації провінцій. Земля кантональної федерації становила спільний простір володіння без межових позначок. Солідарність між селами була максимальною. Колективи також створювали фонди для допомоги найменш заможним колективам.

Від однієї провінції до іншої

Сільська соціалізація відрізнялася за масштабом в залежності від провінції. У Каталонії, де переважали землі малого та середнього розміру і де фермери традиційно були більш схильні до індивідуалізму, соціалізація обмежилась кількома крихітними острівцями, а конфедерація селянських спілок мудро радила, що спочатку варто переконати землевласників успішним досвідом соціалізації пілотних колективів, створених у регіоні.

Водночас в Арагоні селяни соціалізували понад три чверті землі. Перехід каталонського ополчення – знаменитої колони Дурруті – на північ для боротьби з франкістами і подальше створення простим народом на низовому рівні єдиної за своїм типом у всій республіканській Іспанії революційної влади надихнуло сільськогосподарських робітників брати на себе творчу ініціативу. Вони сформували близько 450 колективів, які об’єднали 600 000 членів. У провінції Леванте (її столиця – Валенсія) – найбагатшій провінції Іспанії – виникло близько 600 колективів. Вони складали 43 відсотки від всіх населених пунктів, покриваючи 50 відсотків виробництва цитрусових та 70 відсотків їх розподілу. У Кастилії 300 колективів чисельністю в 100 000 членів були створені за ініціативою 1000 добровольців, відправлених із Леванте як експертів із самоврядування. Соціалізація також торкнулася Естремадури та частини Андалусії. В Астурії було кілька спроб соціалізації, але вони були швидко придушені.

Слід зазначити, що цей низовий соціалізм втілювався не тільки анархістами, як дехто вважає. За свідченням Гюстава Леваля, ті, хто займався самоврядуванням, часто були «анархістами, які не знали про власну анархічність» [2]. З-поміж провінцій, згаданих вище останніми, самоврядуванням займалися саме селяни соціалістичних, католицьких, а в Астурії навіть комуністичних поглядів.

Коли соціалізації не заважала війна або саботаж з боку реакційних сил, сільськогосподарське самоврядування було вкрай успішним. Земля об’єднувалася в спільне господарство та оброблялася на великій площі за загальним планом і вказівками агрономів. Малі землевласники об’єднували свої ділянки з ділянками громади. Соціалізація продемонструвала свою перевагу як над великими покинутими землеволодіннями, які залишили лише частково засадженими, так і над дрібними господарствами, які обробляли землю за допомогою примітивної техніки та не застосовували добрива та адекватні методи посіву. Революційним селянами вдалося досягти збільшення виробництва на 30-50 відсотків. Збільшилася також кількість оброблюваних земель, вдосконалювалися методи роботи, а людські, тваринні та технічні сили використовувалася більш раціонально. Об’єднавши свої зусилля, численні колективи диверсифікували сільське господарство, розвинули способи зрошення, відновили частково лісові масиви в сільській місцевості, відкрили дитячі садки, побудували свинарники, створили сільські технічні школи, заснували нові ферми, провели селекцію худоби та збільшили її кількість, запустили додаткові галузі виробництва тощо.

У Леванте особливої уваги заслуговують ініціативи по збуту сільськогосподарської продукції. Війна спричинила тимчасове закриття зовнішніх ринків і частини внутрішнього ринку, яка контролювалася Франко. На цих ринках селяни збували різну апельсинову продукцію: постачали сушені апельсини або, якщо їм вдавалося отримати багато плодів, вони видобували зі шкірки апельсинів есенцію та виготовляли апельсиновий мед, апельсинове вино, медичний спирт, а також вмістилища, щоб зберігати кров із боєнь і потім використовувати її в годуванні свійської птиці. Заводи виробляли та певний час накопичували в себе апельсиновий сік. Коли ж селянській федерації вдалося відновити торговельні відносини з французькими портами, колективи забезпечили збут сільськогосподарської продукції зі своїх складів, використовуючи власний транспорт для завезення продуктів на особисті торгові точки у Франції.

Ці успіхи було досягнуто здебільшого завдяки активній ініціативі та кмітливості селян. Хоча більшість селян були неписьменними, вони продемонстрували соціалістичну свідомість, практичний здоровий глузд і дух солідарності та жертовності, що викликало захоплення в іноземців, які відвідували іспанські колективи. Феннер Броквей, член Незалежної лейбористської партії, після свого візиту до колективу в Сегорбе писав: «Настрій селян, їхній ентузіазм, те, як вони роблять свій внесок у спільну справу, їхня гордість за неї – все це справді вражає».

Перешкоджання втіленню самоврядування

Однак революція стикалася і з труднощами. Буржуазний республіканський уряд залишив кредит і зовнішню торгівлю в руках приватного сектору. Звичайно, держава контролювала банки, але вона уникала того, щоб поставити їх на службу самоуправлінню. Не маючи обігових коштів, багато колективів жили коштом того, що вони захопили під час липневої революції 1936 року. Згодом їм доводилося імпровізувати та якось викручуватися із ситуації, тому вони стали захоплювати коштовності і дорогоцінні речі, які належали церквам, монастирям, франкістам тощо. Самоврядування також страждало від нестачі сільськогосподарської техніки і, меншою мірою, від браку технічних кадрів.

Але найсерйознішою перешкодою була ворожість, спочатку прихована, а потім відкрита, різних політичних генеральних штабів республіканської Іспанії до революціонерів. Навіть така крайня ліва організація, як Робоча партія марксистського об’єднання (ПОУМ), не завжди була позитивно налаштована до колективів [3]. Цей по-справжньому народний рух – спонтанний, самоорганізований і ревний до своєї свободи провісник нового устрою – кидав виклик і становив загрозу як машині республіканської держави, так і приватному капіталізмові. Він налаштував проти себе майновий клас і партії лівих при владі. Борців за самоуправління звинувачували у порушенні «єдності фронту» між робітничим класом та дрібною буржуазією і, таким чином, у грі на руку франкістському ворогові. Однак такі звинувачення у «порушенні єдності фронту» не завадили їм відмовитися постачати революціонерам зброю, змушуючи їх протистояти на арагонському фронті фашистським кулеметам голими руками, де їх потім звинувачували за «бездіяльність».

По радіо новий міністр економіки Каталонії Коморера (сталініст) закликав селян не вступати до колективів і агітував дрібних землевласників боротися з прибічниками соціалізації, користуючись водночас продовольством революційних профспілок і сприяючи приватній торгівлі. Таким чином темні сили реакції дедалі більше саботували експеримент з самоврядування при підтримці республіканської влади.

Зрештою, урядова коаліція, користуючись всіма можливими для неї способами, ліквідувала без вагань сільськогосподарське самоврядування після розгрому «Барселонської комуни» у травні 1937 року та оголошення ПОУМ поза законом. Декрет від 10 серпня 1937 року оголосив про розпуск революційної влади в Арагоні під приводом того, що вона «залишилася поза центральною владою». Одного з її головних натхненників, Хоакіна Аскасо, звинуватили у «продажі коштовностей», пори те, що насправді ці коштовності призначалися для фінансування фондів колективів. Одразу після цього 11-та дивізія коменданта Лістера (сталініст) розпочала за підтримки танків операцію проти колективів. Лідери колективів були заарештовані, їхні офіси захоплені, а потім закриті; усі органи правління розпущені, громадські магазини пограбовані, меблі розтрощені, а отари розігнані. Близько 30 відсотків колективів Арагону були повністю знищені.

У Леванте, в Кастилії, в провінціях Уеска та Теруель республіканці здійснили подібні ж збройні напади на сільськогосподарські самоврядні колективи. Самоврядування зберіглося лише в деяких регіонах, які ще не встигли потрапити до лап франкістів, зокрема в Леванте.

Самоврядування в промисловості

У Каталонії, найбільш промислово розвиненому регіоні Іспанії, самоуправління також продемонструвало свою значущість на рівні промислових підприємств. Робітники, чиї роботодавці спонтанно втекли, вирішили підтримувати роботу своїх фабрик. У жовтні 1936 р. у Барселоні відбувся конгрес профспілок, який представляв 600 тис. робітників. На цьому конгресі робітники оголосили мету: соціалізація промисловості. Ініціатива робітників була ратифікована 24 жовтня 1936 р. декретом Женералітату – урядом Каталонії. Було створено два сектори: один соціалістичний, інший – приватний. Робітники усуспільнили наступні фабрики: ті, що мали більш ніж сотню робітників (ті, що мали від п’ятдесяти до ста робітників, могли бути соціалізовані на вимогу трьох чвертей робітників), ті, чиїх власників народний трибунал визнав «заколотниками» або які самі покинули підприємства, і, нарешті, ті фабрики, чия важливість для національної економіки виправдовувала їх вилучення з приватного сектора (фактично, було усуспільнено ряд підприємств, які були боржниками).

Усуспільненими заводами керували комітети, до складу яких входило від п’яти до тринадцяти осіб. Члени комітетів представляли різні служби та обиралися робітниками на загальних зборах строком на два роки; половину членів комітету перевибирали щороку. Комітет обирав директора, якому делегував усі або частину своїх повноважень. На ключових заводах вибір директора затверджувався регулювальним органом. Крім того, до складу кожного комітету входив державний інспектор.

Загальні збори робітників або загальна рада галузі промисловості могли в будь-який момент відкликати керівничий комітет (загальна рада галузі складалася з чотирьох представників від керівничих комітетів, восьми представників від профспілок і чотирьох представників від технічного персоналу, які призначалися регулювальним органом). Ця загальна рада планувала роботу і визначала розподіл доходів. Її рішення були юридично обов’язковими.

На тих підприємствах, які залишалися в приватному володінні, обраний робітничий комітет контролював умови праці «у тісній співпраці з роботодавцем».

Декрет від 24 жовтня 1936 року був компромісом між прагненням до автономного управління та тенденцією до державного нагляду і планування, а також переходом від капіталізму до соціалізму. Декрет був написаний анархістом-міністром і прийнятий анархістською профспілкою НКЦ (Національною конфедерацією праці), оскільки анархо-синдикалісти брали участь у каталонському уряді.

На практиці, попри значні повноваження, надані загальним радам галузей промисловості, робітниче самоврядування ризикувало призвести до егоїстичного партикуляризму, коли кожна виробнича одиниця дбала лише про власні інтереси. Цього вдалося уникнути завдяки створенню спільного вирівняльного фонду, який призначався для справедливого розподілу ресурсів між підприємствами. Таким чином, наприклад, фонд передав надлишки автобусного підприємства Барселони менш дохідному трамвайному підприємству.

Промислові підприємства та селянські колективи обмінювалися між собою. Наприклад, міські робітники обмінювали білизну чи одяг на оливкову олію, яку виробляли селяни.

У передмісті Барселони, у комуні Оспіталет, на кордонах якої селяни займалися вирощенням культурних рослин, сільські та промислові (металургійні, текстильні тощо) самоврядні організації об’єдналися в одне комунальне управління, яке обиралося народом і забезпечувало постачання міста.

За межами Каталонії, особливо в Леванте, експерименти із самоврядуванням проводилися в декількох місцях. Так, наприклад, в Алької, недалеко від Аліканте, 20 000 текстильників і сталеварів керували соціалізованими фабриками і створювали споживчі кооперативи. У Кастельйон-де-ла-Плана теж відбувалися подібні процеси: там за ініціативою технічної комісії трударі об’єднали сталеливарні заводи в більші промислові одиниці, з керівничими комітетами яких ця комісія щодня підтримувала контакт.

Але, як і сільськогосподарське самоврядування, промислове самоврядування зіткнулося з ворожістю адміністративної бюрократії, авторитарних соціалістів та комуністів. Центральний республіканський уряд відмовив соціалізованим підприємствам у будь-яких кредитах, навіть коли каталонський міністр економіки – анархіст Фабрегас – запропонував скористатися мільярдами, які зберігалися на депозитах в ощадних банках, як гарантійним кредитом для фінансування самоврядних підприємств. Коли його замінили в 1937 році Коморерою, останній позбавив самокеровані фабрики сировини, який уряд передав у великій кількості приватному сектору. Уряд також нехтував постачанням для соціалізованих підприємств продукції, яка замовлялася каталонською адміністрацією.

Знищення промислового самоврядування

Пізніше центральний уряд використав потребу національної оборони як привід для захоплення контролю над воєнною промисловістю. Декретом від 23 серпня 1937 року він припинив дію каталонського декрету про соціалізацію від жовтня 1936 року в металургійній і гірничодобувній промисловості, пояснивши це тим, соціалізація «суперечить конституції». Колишні керівники та директори, відсторонені від управління, або, точніше, ті, хто не захотів прийняти посади технічного персоналу на підприємствах, що перейшли на самоуправління, повернулися на свої посади, несучи в собі глибоке бажання помсти.

Каталонське промислове самоврядування все ж проіснувало в інших галузях аж до розгрому республіканської Іспанії в 1939 році. Але промисловість, втративши основні ринки збуту і не маючи сировини, не могла ефективно підтримувати на національну оборону, обмежуючись сильно скороченими штатом працівників і годинами роботи.

Коротко кажучи, іспанське самоврядування, ледь народившись, було обмежене жорсткими рамками війни, що велася класичними військовими методами та якою республіка прикривалася, щоб підрізати крила революції. Республіканська влада пішла на компроміс із внутрішньою реакцією. Всупереч несприятливим умовам, в яких розгортувалось революційне самоврядування, і короткотривалість його існування, яке не дозволяє нам сформувати остаточну оцінку його результатів, цей експеримент відкрив нові перспективи для соціалізму – автентичного низового соціалізму, який надихається самостійною діяльністю людей і реалізується знизу догори на основі безпосереднього самоврядування сільських і міських трударів [4].

* У цьому тексті слова «усуспільнення» і «соціалізація» вживаються як взаємозамінні терміни. Те ж саме стосується й слів «громада» і «комуна» (відповідно: «громадський» і «комунальний») – прим. перекладача

Переклав Денис Хромий

Примітки Девіда Беррі:

1. «Померти в Мадриді» – документальний фільм Фредеріка Россіфа 1962-го року. Серед англомовних кінострічок, де зображена колективізація, можна назвати «Земля і свобода» Кена Лоуча (URL: https://www.youtube.com/watch?v=GDZYo21tOmU), а також документальний фільм «Етель МакДональд: Історія анархістки» Марка Літтлвуда (URL: https://www.youtube.com/watch?v=yJDc41ko0fU).

2. Gaston Leval, Collectives in the Spanish Revolution (URL: https://theanarchistlibrary.org/library/gaston-leval-collectives-in-the-spanish-revolution).

3. ПОУМ був створений Андреу Ніном і Хоакіном Мауріном у 1935-му році. На міжнародному рівні партія підтримувала зв’язки з Лондонським бюро та Незалежною лейбористською партією Британії, а також із французькою Соціалістичною партією робітників і селян (PSOP), видатним членом якої в той час був сам Герен.

4. Див. Sam Dolgoff, Anarchist Collectives: Workers’ Self-management in the Spanish revolution, 1936-39 (URL: https://theanarchistlibrary.org/library/sam-dolgoff-editor-the-anarchist-collectives).

Джерело: оригінальна стаття взята із збірки творів французького лібертарного комуніста Данієля Герена «For a Libertarian Communism» за редакцією Девіда Беррі та перекладом Мітчелла Абідора. Див. там ст. 119-126. URL доступ: https://annas-archive.org/md5/a37b323a43b4b545e6896deceecab48f