Прощавай, класове суспільство: теорія та практика анархо-комуністичної економіки

Лібертарний комунізм – надія в боротьбі трударів

Класовий поділ суспільства лежить в основі суспільного ладу сучасних країн. Капіталістичні відносини в економіці та державна влада в політиці тісно переплетені між собою та утворюють базову структуру соціального буття, яке спричинює існування класової експлуатації на всіх рівнях суспільства. Подолання класової експлуатації – це фундаментальна передумова створення будь-якої майбутньої соціалістичної економіки, що, як ми сподіваємося, призведе до суспільних відносин, де всі люди та спільноти зможуть розвиватися автономно, даючи кожній особистості рівні можливості для повного розкриття її здібностей. Під час кожного випадку боротьби за визволення та автономію клас як соціальне явище був перепоною на шляху до побудування такого суспільства, де кожна людина могла би розвивати свій потенціал. Існування класів слугувало та слугує підґрунтям для зародження та посилення контрреволюційних процесів. Капіталізм як фактор відтворення соціальних та економічних класів загрожує визволенню навіть тоді, коли «старі» агенти класових відносин – капіталісти – канули в минуле. Наприклад, в історії неодноразово ставалося так, що на місці старих класів з'являлися нові, а нездатність повністю позбутися класового поділу суспільства призводила до найгірших людських трагедій, особливо якщо згадати досвід колишніх радянських країн і епізоди боротьби різних національно-визвольних рухів.

Будь-яка група людей, яка прагне покінчити з класовою експлуатацією, зіткнеться з питанням: «Чи можлива інакша форма організації економічної діяльності?». Проста відповідь полягає в тому, що капіталізм не існував і не існуватиме вічно. Насправді з точки зору історії людства капіталізм – це маргінальний спосіб виробництва та розподілу благ, хоча кілька століть тому він поширився із Західної Європи і почав повністю переважати, залишивши по собі криваві сліди знищення природи та вбивств людей. Проте ми бажаємо будувати не просто іншу економіку, а ту, за якої люди зможуть жити краще, оскільки, як ми сподіваємося, такий економічний лад призведе до того, що тиранія, нерівність, марнотратство та утиски більше не існуватимуть.

Лібертарний комунізм є однією з можливих моделей подібної економіки, хоча тут слід зробити застереження. Жодна з так званих «комуністичних країн» не мала ніякого відношення до комунізму. Усі ці «комуністичні» устрої характеризувалися класовим поділом суспільства на робітників і управлінців, за якої існувала система заробітної плати, а робітники не мали контролю над своєю працею та її результатами. Отже, подібні країни нагадували більше капіталізм, аніж суспільство, в якому робітники демократично регулюють власну економічну діяльність, а система найманої праці у вигляді заробітної плати відсутня [1].

Так само більшість людей, які ототожнювали себе або яких ототожнюють з комуністичними поглядами, насправді часто не були тими, хто відстоював побудову комунізму відразу. Наприклад, Маркс, Ленін і більшість їхніх послідовників розрізняли вищу і нижчу стадії комунізму, де перехід від нижчої до вищої стадії повинен був відбуватися по мірі розгортання революції, відмирання пролетарської держави і так далі. Багато марксистів вважали цю нижчу стадію соціалізмом. Із цієї причини щоразу, коли основна марксистська теорія намагалася вирішити питання постреволюційного суспільства, акцент робився на нижчій фазі комунізму. Ця нижня фаза, згідно з Марксовою концепцією перехідного періоду, ще не була власне комунізмом, оскільки вважалося, що вона буде мати деякі ознаки капіталістичного суспільства, включаючи примус до праці через колективістську систему оплати за допомогою трудових ваучерів, а іноді за допомогою інших схем винагородження праці. Із цієї причини значна частина марксистської економічної літератури стосовно комунізму насправді не зачіпає та не розвиває ідеї комуністичної організації економіки, а зосереджується на системі, яку можна назвати «колективістською». Конкретизацію та втілення дійсного комунізму Маркс та його послідовники відкладають на майбутнє, передаючи цю справу під відповідальність революційних робітників, які повинні будуть зайнятися розбудовою комунізму після революції.

На відміну від марксистської концепції комунізму, економіка лібертарного комунізму має декілька визначальних сутнісних ознак:

1) Економіка повинна ґрунтуватися на практиці революційного робітничого класу і пригнобленого народу;

2) Економіка має бути організована без системи найманої праці у вигляді заробітної плати. Вартість виробничої праці (тобто розмір індивідуального внеску трударя) не повинна впливати на розподіл суспільних благ між членами анархо-комуністичного суспільства;

3) Колективний контроль і управління всією економікою шляхом прямого залучення робітників і споживачів до спільного керування процесами виробництва та розподілу суспільних багатств. Таке керування реалізується через систему рад на основі прямої демократії;

4) Ліквідація посередницьких інститутів влади, що регулюють економіку.

Переваги лібертарної комуністичної економіки є водночас і її недоліками, принаймні в тому, що іноді називають «директивною економікою». У нашому випадку директивна економіка намагається описати посткапіталістичну економічну систему, засновану на певних базових цінностях. Праксис – це концепція поєднання ідей та певного змодельованого бачення з конкретними практиками та боротьбою. Історично склалося так, що саме анархо-комуністи взялися за проблему побудови безкласового суспільства, при цьому зменшуючи свій утопічний пафос визнанням необхідності лідерства та прояву звичайними людьми творчого новаторства задля пошуку рішень конкретних проблем. Відсутність достатньої кількості матеріалів із практики директивної економіки можна частково пояснити сильною прихильністю анархістської та лібертарної комуністичної думки до концепції праксису.

Праксис

Пауло Фрейре визначив ідею праксису як «обмірковування та дії стосовно світу з метою його перетворення» [2]. Це означає, що ми повинні прагнути діяти як революціонери за допомогою продуманої програми та принципів, які об'єднують наші розмисли про наші дії та їхній вплив на світ. Теорія і практика мають бути в нерозривному взаємозв’язку, постійно осмислюватися і переоцінюватися, а також вести до спільного конструювання теорії на основі конкретної практичної боротьби пригноблених класів. Як пише Маркс у «Німецькій ідеології»:

«Комунізм не є для нас той стан, який повинно встановити, не є той ідеал, до якого мусить пристосуватися дійсність. Ми називаємо комунізмом реальний рух, що знищить теперішній стан. Обставини цього руху випливають із тих передумов, що маємо в теперішній дійсності» [3]. 

Лібертарна комуністична директивна економіка була розроблена під впливом віри у потенційне лідерство робітничого класу та інших пригноблених класів, а прихильність до директивної економіки передбачає як метод досягнення такої економіки, так і теорію, яка відображає наш досвід боротьби. Найвидатніші епізоди практики лібертарної комуністичної економіки пов’язані з періодами напруженої класової боротьби. Кропоткін, Беркман, Бордіґа, соціалісти-імпосибілісти з Другого Інтернаціоналу, група «Соціалізм або варварство», Де Жак, теоретики з НКЦ (Національної конфедерації праці) і Карло Каф'єро – всі вони зачіпають важливі проблеми директивної економіки і роблять це з урахуванням критичного аналізу здобутків і невдач епізодів революційної боротьби, в яких ці люди та організації брали участь. Англомовний світ погано обізнаний з традицією анархо-комуністичної економіки через те, що переважна більшість матеріалів з анархо-комуністичної директивної економіки походить зі слов'янських, романських та східноазійських мовних регіонів. Донедавна лише деякі тексти на цю тему були перекладені. Багато з них залишаються ненадрукованими або доступними лише в маловідомих журналах. Деякі з вищезгаданих авторів, як, наприклад, Бордіґа, майже не перекладені англійською мовою, і, як правило, їх можна прочитати лише італійською та французькою мовами, а іспанською – ще рідше. З огляду на це, проєкт із вивчення, перекладу та обговорення лібертарної комуністичної економіки – це важлива частина загального відродження анархо-комунізму, яке ми сьогодні можемо спостерігати по всьому світу.
 

Анархо-комунізм як жива дійсність

Експерименти з побудови вільної комуністичної економіки обмежуються частковим і тимчасовим досвідом таких революційних рухів, спільнот і подій, як Іспанська революція 1936-1939 рр., рух за робітничі ради під час повстання в Угорщині в 1956-ому році, ізраїльські кібуци, українські самоврядні комуни часів махновщини. До цього додається також досвід таких сучасних лібертарних починань, як автономні громади сапатистів, захоплення заводів в Аргентині під час економічного колапсу 2001 року, рух трударів, які розірвали зв'язок з урядом Альєнде з метою проведення експропріацій у Чилі, а також окремі випадки використання вільного програмного забезпечення з відкритим кодом, заснування фізичних і цифрових вільних бібліотек, захоплення будинків (сквотування та організація домових кооперативів), створення спільних освітніх просторів та ініціатив медичної взаємодопомоги тощо. Починаючи з Паризької комуни, як лібертарні, так і авторитарні соціалісти виносили уроки з революційних подій і намагалися застосувати їх для творення майбутнього. Бакунін і Маркс написали по темі Паризької комуни важливі твори, які, ймовірно, вплинули на тогочасне революційне мислення. Мета моєї статті не полягає в подібному детальному аналізі соціальних революцій, однак практики анархістів із радикального перетворення суспільства досить корисні, а тому я також частково висвітлю їх. Утім, цей досвід навряд чи дає достатньо інформації, щоб із впевненістю говорити про характер постреволюційного суспільства, але є уроки, над якими варто замислитися, і висновки, які ми можемо зробити. Рефлексія над наслідками спроб втілити вільний комунізм як живу дійсність демонструє можливості майбутнього суспільства за межами сьогоднішніх кайданів гноблення та експлуатації.

Селянська боротьба по всьому світу продемонструвала потенціал економічних відносин, заснованих на колективному розподілі та виробництві. У Грузії (Сакартвело) під час революції 1905 року в Російській імперії селяни анархо-комуністи захопили землю і створили комуну на певний час із розподілом без заробітної плати чи грошей. Те ж саме незабаром сталося в Україні, де цілий регіон із селянськими і робітничими радами та комунами посіяли зародки анархістської комуністичної економіки. Цей експеримент проіснував доти, доки анархісти не були розгромлені більшовицькою армією. Під час Мексиканської революції повсталі селянські спільноти, організовані завдяки Еміліано Сапаті, спільно управляли землею, що відображало традиції тамтешніх корінних народів, які використали революційну ситуацію для поширення своїх комунальних практик.

Після Першої світової війни в Італії кипіла класова боротьба трударів. Робітники боролися з політикою жорсткої економії за допомогою незалежних бойових профспілок у вигляді анархо-синдикалістської ІСС (Італійська спілка синдикатів) та системи робітничих рад. На піку боротьби загальний страйк призвів до захоплення фабрик і створення робітничих рад, які намагалися реалізувати спільне виробництво незадовго до розгортання урядових репресій. Залізничники, наприклад, були однією з найрішучіших та анархічно налаштованих сил в Італії під час «Червоного дворіччя» (1919-1920 рр.). Профспілка залізничників підтримувала захоплення підприємств і робітничі ради, а також відмовлялася перевозити війська для розгону рад. Згодом профспілка перейшла від простого захоплення підприємств до налагодження комуністичного виробництва.

«Коли профспілка залізничників стала підтримувати захоплення підприємств по всій країні, робітники державної залізниці Італії почали перенаправляти вантажні вагони на заводські під'їзні колії, постачаючи захопленим заводам паливо і сировину і забезпечуючи транспортне сполучення між ними. Цей прояв солідарності мав важливе значення для того, щоб робітники могли продовжувати виробництво» [4].

У 1956 році в Угорщині вибухнуло народне повстання після того, як протести, очолювані студентськими та підпільними лівими групами, були жорстоко придушені на тлі загальних робітничих заворушень в усьому радянському блоці та репресій з боку СРСР після смерті Сталіна. Тоді робітники досить швидко взяли ініціативу в свої руки та організували систему робітничих рад для колективного управління суспільними процесами, практично позбавивши комуністичну партію влади. Із метою захисту своїх революційних рад вони також створили ради солдатів. Повсталі трударі зуміли вивести спротив за межі військової боротьби завдяки тому, що вони зупинили виробництво і фактично почали керувати економікою заради задоволення суспільних потреб. Хоча будь-яка революційна ситуація сповнена суперечностей і протиріч, досвід спільного контролю над виробництвом та експерименти з розподілом продуктів праці під час повстання угорських робітників дає нам певне загальне уявлення про те, як могла би бути влаштована комуністична економіка. Як пише Нік Хіт: 

«Селяни та працівники ферм організували доставку їжі робітникам у містах. Вони вигнали керівників колгоспів (держгоспів). У деяких районах вони перерозподілили землю, а в інших організували самоврядні колективи» [5].

Трударі продовжували виробляти та колективно керувати цілими галузями промисловості у той час, як розподіл переважно здійснювався за комуністичними принципами. Їхня економіка базувалася на прагненні до прямого задоволення суспільних потреб, вона була позбавлена системи оплати праці або розподілу за певною шкалою оцінки індивідуального внеску кожного робітника. Хіт, цитуючи тогочасний випуск газети «Обзервер», описує цей експеримент таким чином: 

«Неймовірною цю ситуацію робить те, що, попри загальний страйк і відсутність централізованого управління промисловістю, робітники, тим не менше, самостійно беруть на себе зобов'язання підтримувати життєво важливі послуги. Робітники самі визначають завдання виробництва та самі ці завдання виконують. Ради трударів у промислових районах взяли під свою відповідальність розподіл товарів першої необхідності та продуктів харчування серед населення, щоб не дати йому померти з голоду. Шахтарі щоденно займаються розподілом вугілля, якого достатньо для роботи електростанцій та опалення лікарень у Будапешті та інших великих містах. Залізничники самотужки налагоджують рух потягів і кінцеві пункти призначення. В умовах анархії робітникам вдалося створити мережі самодопомоги» [6].

Об’єднані сили сталіністських і капіталістичних держав задушили революційний експеримент в Угорщині примусовою ізоляцією та російськими танками, оскільки вони боялися, що робітнича демократія угорських трударів почне набувати все більшого та більшого впливу на пролетаріат інших країн. Ми можемо лише припускати, в який спосіб угорські робітничі ради спробували би вирішити питання заробітної плати та управління життям громад, і чи поширилася би така система прямої демократії у вигляді робітничих рад за межі робочого місця. Проте цей досвід, який неодноразово повторювався протягом історії, відображає потенціал економіки, заснованої на колективному контролі над розподілом, який реалізується на основі не тієї чи іншої системи оплати праці, а на основі прямого задоволення людських потреб.
 

Історія багата на інші приклади, коли спротив великої кількості людей виходив за межі робочих місць. В Італії протягом 60-х і 70-х років робітничі і громадські організації повстали й винесли контекст боротьби за межі заводських стін. У захоплених будівлях представниці жіночого руху і трударі почали створювати та спільно розпоряджатися інфраструктурою, якою вони разом користувалися на основі добровільного негрошового обміну. Страйки проти підвищення тарифів на проїзд продемонстрували єдність пасажирів громадського транспорту, які працювали без грошових форм обміну, а в деяких випадках (як майже п'ятдесят років тому під час вищезгаданого «Червоного дворіччя») працівники громадського транспорту усуспільнили, тобто зробили доступною для всіх послугу проїзду. Ми маємо також досвід сквотування та створення спільних самоврядних просторів по всій Європі: у Німеччині, Нідерландах, Австрії, Італії, Франції тощо. Страйки проти підвищення тарифів на проїзд, колективна експропріація (усуспільнення) громадської інфраструктури (транспорт, будівлі), перерозподіл продуктів праці на основі негрошового солідарного обміну, а також досвід захоплень підприємств і самостійне керування ними робітниками – це лише з деякі з прикладів комунальної економіки, керованої спільнотами та орієнтованої на пряме задоволення потреб членів цих спільнот, які ми можемо спостерігати і сьогодні, у «мирний» нереволюційний час.

Іспанська революція, яка почалася з опору селян і робітничого класу фашистському перевороту 1936 року, стала початком лібертарних експериментів, які не мають аналогів за своєю глибиною і масштабом. Не заглиблюючись в її складний і суперечливий досвід, можна побачити, що Іспанська революція продемонструвала потенціал комуністичної економіки. У той час регіональна специфіка відігравала суттєву роль в іспанській економіці та народному русі. Відповідно, самі успіхи революційних рухів відрізнялися залежно від регіону, сили опору панівних класів, рівня розвитку виробничих потужностей тощо. Якщо в Каталонії державі вдалося зберегти свою владу, то в Арагоні анархістські ополчення і селянські вільні колективи знищили владу місцевого панівного класу, подолавши державу як організований інститут. Іспанський анархіст Ґастон Леваль, який брав участь і вивчав діяльність революційних колективів по всій Іспанії, задокументував досвід колективів і комун, які скасували заробітну плату, гроші й встановили розподіл на основі задоволення суспільних потреб.

Тут варто навести докладну цитату, яка гарно підтверджує вищенаведені слова: 

«Але – і це було особливо характерно для Арагону – там, де держава не панувала, доводилося імпровізувати та вигадувати багато оригінальних рішень. І під “багато” ми маємо на увазі, що кожне село чи містечко вигадували та втілювали власні рішення.

<…>

На початку не було ніякого консенсусу щодо всіх питань, окрім питання про скасування грошей, які символізували устрій споконвічної несправедливості, соціальної нерівності, гноблення бідних багатими, розкоші одних за рахунок злиднів інших. Сторіччями, протягом яких страждання та скарги знедолених передавалися з покоління в покоління, гроші сприймалися як найпотужніший з усіх засобів експлуатації, у результаті чого ненависть простих людей до проклятого металу і до паперових грошей сприяла тому, щоб революціонери поставили собі за мету насамперед ліквідувати грошові відносини.

В Арагоні революціонери дотримали свого слова. Хоча принцип “prise au tas” або, якщо говорити в термінах економіки, “вільного споживання” не застосовувався всюди, іспанські лібертарії намагалися розподіляти продукти праці за потребами. Окрім вільного доступу до тих наявних благ, які були у великому достатку і які не були однаковими в кожному селі (тут, в Арагоні, це були хліб і вино; десь ще це були овочі, олія чи фрукти), із перших днів селяни та робітники, якщо вони вважали це необхідним, встановлювали нормову систему розподілу продуктів і послуг. Те ж саме стосувалося й виробництва, щодо якого вони встановили конкретні правила та норми. Регуляція виробництва та розподілу згідно з чіткими правилами та принципами була важливим аспектом, оскільки від самого початку повсталі трударі сприймали революцію як справу, що потребує конструктивного підходу. Особливо це стосувалося сільської місцевості, де революційні повстання не перетворилися на кривавий хаос і різанину. Революційні синдикалісти з першого дня усвідомили необхідність чітко контролювати суспільне життя і передбачати подальші події» [7].

Досвід різнився залежно від практики та умов боротьби. Наприклад, у селі Наваль не було: 

«ніяких грошей, навіть місцевих, як й не було й ніяких систем пайків, раціонування. Вільне споживання впровадили з першого дня, але під спільним контролем. Кожен міг звернутися до “Антифашистського комітету”, який, за потреби, консультувався з місцевою лібертарною групою. Мешканці організували споживчий кооператив задля розподілу благ і виготовили споживчі книжки, де типи продуктів були пронумеровані від 1 до 100 і де були поля, в яких записувалися день, ім’я споживача та тип продукту, що був виданий тій чи іншій людині» [8].

Система бухгалтерського обліку пізніше була ще більше спрощена. За такої практики не було помічено надмірного чи марнотратного споживання. Це була система розподілу, створена в умовах воєнного часу людьми, які не були професійними бухгалтерами, управлінцями чи бюрократами. Також розподіл і виробництво в таких сільських комунах не були ізольовані від самоврядних міст, оскільки ці безгрошові комуністичні «острівці» прагнули скоординувати та об'єднати їхні економічні можливості у спільній боротьбі з фашизмом, переслідуючи кінцеву мету з побудови лібертарного комунізму.

«Незалежно від того, яка форма чи метод розподілу благ були схвалені, революційні трударі завжди проявляли креативність та ініціативу. Так, наприклад, у сотнях сіл революціонери вирішили почати видавати “libretas de consumo” (споживчі книжки) різних розмірів і кольорів, за допомогою яких відбувався розподіл. До них додавалися таблиці для раціонування продуктів, адже раціонувати їх доводилося не лише у випадку зменшення запасів і можливого зниження темпів виробництва, але й тоді, коли необхідно було відправляти продовольство на фронт і в міста, чиї мешканці надто часто не усвідомлювали серйозних наслідків поточної ситуації» [9].

Іспанські колективи в багатьох випадках успішно реорганізували виробництво та збільшили обсяги випуску продукції, завдяки чому вони зуміли покращити відсталу і занепадаючу економіку, якою керували самі робітники на захоплених ними підприємствах і земельних ділянках. Замість панування хаосу люди побачили те, як робітники продемонстрували силу самоуправління і потенціал звичайних людей, здатних за відносно короткий час перетворити економіку, спрямовану на отримання прибутку, на економіку, орієнтовану на пряме задоволення суспільних потреб. І все це їм вдалося зробити в умовах жорстокої війни, підтримуваної іноземними державами.

Спроби розширити цю комуністичну економіку були обмежені політичною ситуацією. Нездатність революційного робітничого класу знищити інститути влади призвела до ситуації, в якій керівництво НКЦ похитнулося і дозволило державі та капіталу відновити свої позиції, а сталінській комуністичній партії приступити до знищення завоювань революції. Напередодні розгортання контрреволюції села Арагону намагалися поширити свій експеримент на повсталі території, у той час як сталінські війська розпочали марш на Барселону, здійснили атаку на народне ополчення і фактично придушили народне повстання, яке не змогло забезпечити перемогу народу над його ворогами як з лівого табору, так і з правого. Леваль гарно викладає деталі тодішніх подій та проникливо описує сутність і геніальність анархо-комуністичного праксису й теорії, які ми можемо пізнати, виходячи з досвіду класової боротьби.

«Так чи інакше, ми можемо зробити наступні висновки: для вирішення проблеми розподілу, яка з певних точок зору була більшою, ніж проблема самого виробництва, колективи показали себе як новатори, що своєю багатогранністю і практичним здоровим глуздом змушують нас дивуватися та захоплюватися. Колективний геній рядових революціонерів досяг успіху у вирішенні таких проблем, які централізована державна організація не змогла б або не знала б, як вирішити. Якщо прагматичні методи, до яких їм доводилося вдаватися, можуть здаватися недостатніми, а іноді й необґрунтованими з огляду на певні протиріччя, які можна спостерігати тут і там, то розвиток, спрямований на усунення цих протиріч, відбувався швидко (за вісім місяців, а то й менше, залежно від конкретного випадку, коли були прийняті конкретні структурні рішення), що призвело до значних позитивних зрушень. І все це в той час, коли на решті території країни, де панували офіційні гроші, песо постійно девальвувалося через нездатність уряду стримувати ціни, а спекуляції розгорталися і зростали» [10].

Ці уроки боротьби дозволяють нам сформувати загальне уявлення про конструктивну модель лібертарної комуністичної економіки, яку експлуатовані трударі, бажаючи створити новий світ через реорганізацію соціальних відносин, прагнуть втілити та якою хочуть спільно керувати. Щоб зрозуміти, як ця економіка може функціонувати повноцінно, ми повинні перейти від розгляду наявних експериментів із часткової реалізації комуністичної економіки до загальної теорії комунізму, яка виростає з цього досвіду вищезгаданих часткових експериментів.

Вільне комуністичне суспільство

Економіка складається з двох головних сфер: виробництва та розподілу благ. Численні теоретики та практики запропонували цілу низку різноманітних альтернатив щодо того, як може та має функціонувати комуністична економіка. Загалом, вони погоджуються між собою стосовно ідеї створення самоврядних демократичних рад трударів, які будуть організовані знизу догори від окремого цеху до цілої галузі та які будуть об'єднані в галузеву федерацію на регіональному та глобальному рівнях. Ці демократичні ради виробників будуть керуватися самими робітниками без представницьких органів. За такого устрою працівники та члени громади будуть разом збиратися на відкриті збори, на яких вони вирішуватимуть нагальні проблеми. Такі масові зібрання будуть втілювати свої рішення через комітети та координуватимуться радами делегатів від робочих місць і територіальних громад. Жителі громад визначатимуть мандат делегатів, які будуть зобов’язані виконувати волю загальних зборів. Крім того, загальний збір матиме можливість завжди негайно відкликати делегатів, якщо вони переступають межі своїх повноважень. Рішення делегатів можуть бути прийняті через відкрите голосування на референдумі або бути схвалені під час загальних зборів. Як подібна система функціонуватиме, як визначатимуться повноваження делегатів, як буде відбуватися комунікація між делегатами та загальним збором тощо – це питання, які, на мою думку, мають як політичний, так і суто технічний характер, і вирішити які найкраще можна на практиці.

Об’єднавшись у федерацію, ради територіальних громад так само могли би забезпечити умови для прийняття рішень про те, що і скільки виробляти, а робітники вирішували б, як ці рішення втілити. Рада громади могла б, наприклад, знайти найсправедливіші і найбезпечніші способи виробництва та утилізації відходів, зменшення забруднення і так далі. Промисловість не буде просто соціалізована в нинішньому виді, оскільки сучасна економіка містить зайві галузі і дозволяє вироблення непотрібних товарів, а також сприяє таким очевидно шкідливим типам виробництва, як виробництво ядерної зброї. Людям, імовірно, знадобиться деякий час, щоб перетворити економіку, чия динаміка визначається показниками підйому і спадів і яка керується винятково логікою гонитви за прибутком, на економіку, що служить потребам суспільства, яке спільно користується ресурсами та засобами виробництва. Діяльність на робочих місцях і найнеприємніші види праці повинні бути реорганізовані і розподілені порівну. У новому суспільстві федерація трударів і територіальних громад могла би встановити базовий мінімум суспільно необхідної праці, яку б виконували всі працездатні люди, створюючи блага для кожного [11].

Розглядаючи способи розподілу продуктів праці, можна зробити висновок, що історична практика комуністичної економіки та мислителі запропонували низку шляхів організації розподілу суспільного багатства. У рамках традиції анархо-комуністичної економіки можна в цілому виділити два основні підходи: плановий і той, який я називаю «емерджентним». Це не стільки теорії, скільки полюси існуючої думки.

Загалом, прихильники планової комуністичної економіки виступали за розподіл продуктів через планування виробництва на спільних зборах, об'єднаних у федерацію рад. Усі люди в певній місцевості регулярно збиралися би разом, щоб на основі аналізу кількості наявних ресурсів і робочої сили вирішити, що виробляти і як розподіляти продукцію, виходячи з потреб (а не заробітної плати) окремих осіб і родин. За таким сценарієм виробництво в комуністичному суспільстві виконувало би дві функції: дізнавалося би потреби людей у конкретних споживчих предметах і виробляло б їх колективно, звітуючи перед федерацією споживчих рад щодо проробленої роботи.

З огляду на сучасний рівень розвитку технологій, дізнатися про потреби споживачів було би дуже просто. У комуністичному суспільстві ми могли би легко автоматизувати облік статистичних даних як про потреби споживачів, так і про ресурси, що необхідні у виробництві. Такий підхід дозволив би людям отримувати в реальному часі дані про те, які потреби слід задовольнити та скільки для цього знадобиться ресурсів. За таких умов суспільство отримало би механізми планування і виділення ресурсів на втілення того, чого бажають люди, завдяки чому демократичний спосіб розподілу ресурсів між різними виробниками став би реальним фактом суспільних відносин. Яка писала Британська соціалістична партія в своєму маніфесті: 

«Із метою розвинути планувальні можливості виробництва інформацію можна було би збирати та обробляти за допомогою інформаційних центрів, які здійснювали би необхідні статистичні розрахунки. Такі інформаційні центри могли б існувати на місцевому, регіональному та світовому рівнях. На найменшому місцевому рівні інформаційні центри могли би відстежувати запаси ресурсів і стан виробничих потужностей для задоволення потреб місцевих жителів. Зіставляючи ці статистичні дані з місцевого рівня, регіональні інформаційні центри могли би формувати статистику по всьому регіону. Так само можна було би відстежувати та дізнаватися про запаси ресурсів, стан виробничих потужностей і потреби регіональних виробничих одиниць. Світовий інформаційний центр міг би зіставляти регіональну статистику в аналогічний спосіб. Таким чином могла би організована зв’язна, але децентралізована світова інформаційна система, яка надавала би будь-які дані, які потрібні людям» [12].

Це, однак, не означає, що ми повинні просто виробляти те, що споживається в той чи інший момент. Хоча комунізм на шляху до подолання економічної нерівності і покінчить зі штучно нав'язаними хибними потребами, які роздуваються маніпуляціями капіталістичного маркетингу, ми хочемо мати можливість будувати економіку і суспільство, які відображають наше прагнення до кращого світу, а не які просто потурають нашим ефемерним примхам. Отже, нам необхідно створити такий механізм, який гармонізував би наші рішення щодо обраного соціального курсу із нашими справжніми схильностями.

Зібрані статистичні дані можна було б обговорювати на загальних зборах, які виноситимуть рішення щодо розподілу ресурсів між галузями так, щоб зберігати частину з них для майбутнього розвитку промисловості, відкриття нових підприємств або вдосконалення існуючих. Наприклад, робітники, які хотіли би створити нові галузі та виробляти нові продукти, могли би висувати свої пропозиції на загальних зборах для подальшого обговорення і прийняття рішень щодо розпорядження наявною робочою силою та ресурсами задля втілення цих пропозицій. Подібну практику можна вважати частковим плануванням, коли ресурси колективно розподіляються на основі рішень загальних зборів виробників і споживачів, які обговорюють і створюють план, що спирається на пріоритети колективу. Такий план може потім обговорюватися знову і корегуватися за допомогою організованих знизу вгору рад, об’єднаних в єдину федерацію. Постійна комунікація між споживачами та виробниками дозволила б адаптувати виробництво до змін у потребах населення, завдяки чому комуністична планова економіка була би гнучкою. Цю економічну модель можна порівняти з народним бюджетуванням, коли члени громад на загальних зборах виносять пропозиції щодо використання коштів власного бюджету, де потім ці пропозиції обговорюються через федерації громад, які обмінюються всією інформацією про потреби та наявні фінанси, а потім разом узгоджують між собою, скільки та на покриття яких потреб вони виділять гроші зі спільного бюджету [13].

Виробнича статистика ґрунтуватиметься на потребах громад, які визначатимуться безпосередньо демократичними радами та задоволення яких відбуватиметься за допомогою федерацій цих громад. За такої економіки трударі та споживачі використовували би різноманітні засоби для планування та координації різних галузей промисловості, які будуть мати за орієнтир не прибуток, а реальні потреби всіх людей, що тим самим призведе до подолання найманої праці, класової нерівності та скасування грошової системи. За такого економічного устрою не ціни, а саме суспільні пріоритети визначатимуть що і скільки виробляти. Саме потреби стануть основою споживання замість системи плати та оцінки розміру індивідуального трудового внеску. Рішення щодо функціонування виробництва будуть виноситися свідомо і колективно, а не атомізовано та стихійно, як за капіталізму, що буквально базується на логіці «виробляй все, що продається, і стільки, скільки зможеш». Скоріше за все, саме таку економіку відстоював Кропоткін у своїй праці «Хліб і воля». Прихильники економіки участі (парекону) пропонують також подібну модель, в якій ради займаються плануванням у рамках інтегрованої глобальної економіки, що теоретично може бути видозмінена на комуністичний лад [14].

Другий підхід базується на переконанні, що економіка є емерджентною та адаптивною [15]. Ця концепція комуністичного розподілу ґрунтується на інтуїції та уявленні про суспільство як взаємозалежний, живий і складний організм. Така позиція випливає з двох посилок. По-перше, прихильники цього підходу сумніваються щодо нашої здатності успішно, свідомо і чітко планувати повноцінну економіку. По-друге, існують аргументи та історичний досвід, які доводять реалістичність динамічної форми демократичного планування в комуністичному суспільстві, яке постійно еволюціонує. Під час угорської та іспанської революцій люди змогли взяти економіку в свої руки і в деяких випадках за дуже короткий проміжок часу перетворити існуюче виробництво з капіталістичного, тобто орієнтованого на гонитву за прибутками, на колективізоване, яке базується на спільному використанні засобів виробництва та споживанні за потребами. Ці експерименти від початку відбувалися поза межами будь-якого єдиного планового апарату. Солідарний обмін продуктами розвинувся з численних дій окремих осіб і груп, які об'єдналися разом, щоб задовольнити вимоги спільнот у воєнний і революційний час. Хоча подібні практики взаємодопомоги були спонтанними, це не означає, що вони були позбавлені конкретних організаційних структур. Необхідно розуміти, що є різниця між організацією, яка структурно та історично залишається відкритою до творчих експериментів і здатна постійно змінюватися за потреби, та екстенсивно спланованою організацією, яка є передбачуваною і статичною. Існує мало доказів того, що люди, які діють у революційній ситуації, свідомо обирають та керуються у своїй діяльності однією конкретною програмою. Ми можемо розглядати економічну діяльність як соціальне явище, яке виникає та формується в результаті спроб практичного вирішення проблем на різних рівнях суспільства, де успішність вирішення таких проблем призводить до гармонії інтересів, а отже забезпечує стабільність існування цього суспільства. Тут ми стикаємося з проблемою, яку, на жаль, досить мало обговорюють: шлях до досягнення рівноваги суспільних інтересів під час соціальної революції є багато в чому більш значущим питанням, ніж абстрактні моделі потенційного майбутнього. Однак очевидно, що це завдання почасти вирішується безпосередньою рефлексією над лібертарними принципами і залученням в реальну революційну практику, яка виходить за рамки проблематики побудови просто стійкої та адаптивної економіки.

Існують вагомі підстави для сумнівів у нашій здатності передбачати, що ми хотітимемо отримати або зробити в майбутньому [16]. Капіталістична логіка гонитви за максимальним прибутком призводить до нав’язування людям хибних бажань засобами маркетингу. Із подоланням орієнтованої лише на прибуток капіталістичної економіки люди отримали би можливість жити в суспільстві, де їхнє прагнення до задоволення власних потреб органічно виростало би з їхніх автентичних бажань, які були би вільні від впливу зовнішніх психологічних маніпуляцій маркетологів. Однак варто зауважити, що потреби постійно змінюються, і це робить їх непередбачуваними. Людське життя наповнене коливаннями та неочікуваними подіями. Крім того, люди не завжди правильно розуміють, чого вони справді хочуть. Нерідко вони можуть хибно описувати свої потреби, засновуючи свої роздуми на тому, що вони хочуть бачити в собі, а не на тому, якими вони справді є чи як вони дійсно поводяться. Якщо максимально політизувати ситуацію та узагальнити її до рівня мільйонів людей, стає ще складніше уявити, як можна створити економіку, засновану на колективному плануванні. Корнеліус Касторіадіс висловлював подібні критичні зауваження, коли був членом групи «Соціалізм або варварство» в 1960-70-х роках [17]. Він відкидає ідею детального планування на аналогічній підставі: 

«Прихильники планування не можуть пропонувати в якості кінцевої мети повний перелік споживчих продуктів або вказати, в яких пропорціях їх слід виробляти. Така пропозиція не буде демократичною з двох причин. По-перше, вона ніколи не може ґрунтуватися на “повному знанні відповідних фактів”, тобто на повному знанні потреб кожного. По-друге, це було би рівнозначно безглуздій тиранії більшості над меншістю. Якщо 40% населення бажають споживати певний продукт, немає жодних підстав позбавляти їх його під приводом того, що інші 60% віддають перевагу чомусь іншому. Жодна потреба і бажання не важливіші за будь-які інші. Більше того, бажання споживачів рідко бувають несумісними одне з одним. Голосування більшістю голосів у цьому питанні було би рівнозначне насильницькому зрівнянню, що було би цілковито абсурдним способом вирішення проблеми споживання будь-де, окрім оточеної фортеці. Отже, слід планувати споживання не окремих продуктів, а створення загальної інфраструктури для підтримки гідного рівня життя, тобто займатися плануванням для визначення загального об’єму необхідних для споживання продуктів, не намагаючись при цьому детально розпланувати структуру цього споживання» [18].

У разі втілення такого підходу виробництво в комуністичному суспільстві повинно було би виконувати дві функції: визначати потреби людей у конкретних предметах споживання і здійснювати виробництво, яким керували би колективно підзвітні споживачам трудові асоціації. Прибічники економіки участі (перкону) пропонують визначати потреби в тих чи інших продуктах через свідоме припущення про те, наскільки людям потрібні ті чи інші предмети. Згідно з їхньою моделлю, планування виробництва буде відбуватися на основі діалогу між споживачами та виробниками, які матимуть свої структури прийняття рішень щодо визначення напрямків розвитку економіки.

Для деяких продуктів споживання, які знаходяться у значному дефіциті, нам потрібно знайти справедливу систему розподілу, засновану на реальних потребах. Питання організації споживання дійсно критично важливе, однак економічні теоретики дуже часто ігнорують його, оскільки, коли вони роздумують про шляхи того, як ми можемо перейти від теперішнього ладу до революційного, а згодом і постреволюційного суспільства, вони нехтують реальною практикою експериментів із побудови комуністичної економіки. Перехід від існуючого принципу виробництва до соціально-орієнтованого неминуче спричинить дефіцит у короткостроковій перспективі. У довгостроковій перспективі використання наших колективних знань, автоматизація найменш неприємної роботи та ліквідація непотрібних і відверто паразитарних галузей виробництва та видів зайнятості, які займають величезну частку капіталістичної економіки (фінансовий сектор, армія, в'язниці, марнотратство багатіїв тощо), дадуть нам такі виробничі можливості, які зможуть задовольнити більш ніж увесь світ. Насправді ми вже сьогодні виробляємо більш ніж достатньо їжі, щоб прогодувати весь світ, однак люди спеціально знищують надлишки цієї їжі, щоб підтримувати високі ціни на продукти! Багато анархо-комуністичних мислителів висували ідею розподілу дефіцитних продуктів за нормою (раціонування). Ця перевірена часом практика споживання доречна для воєнного часу або при пересадці органів. Як пише Алєксандр Беркман: 

«У той момент, коли соціальна революція досягне стадії, за якої трудові колективи зможуть нарешті виробляти достатньо благ для всіх, тоді буде втілено анархістський принцип “кожному за його потребами”. У більш індустріально розвинених і економічно ефективних країнах ця стадія, звісно, буде досягнута швидше, ніж у відсталих країнах. Але поки вона не досягнута, система нормованого розподілу продуктів буде обов'язковою як єдино справедлива та можлива на поточний момент. Саме собою зрозуміло, що особливу увагу за такого розподілу слід приділяти хворим, старим, дітям і жінкам під час і після вагітності» [19].

Така система, звичайно, відрізняється від, наприклад, системи розподілу в Радянському Союзі, де найбільшу частку та найкращі блага отримувала партійна еліта. Якщо говорити про трансплантацію органів, то сьогодні існує міжнародна організація, яка визначає найбільш нужденних і ранжує їх за пріоритетністю. Таким чином, можна вважати, що у цьому випадку органи на трансплантацію розподіляються за комуністичним принципом «кожному за потребою», оскільки сам розподіл визначається лише потребами людей і доступністю органу, а не ціною, статусом чи об’ємом роботи, яку виконують ті, хто претендує на отримання органу. Хоча нормування благ слід уникати за будь-якої можливості, ми повинні визнати, що у важкі часи воно може бути єдиним справжнім справедливим рішенням.

Тим не менш, анархо-комуністична модель розподілу благ, про яку пише Беркман, не дає відповіді на питання, в який спосіб суспільство може здійснювати планування та обговорення численних питань, для розв’язання яких необхідно, наприклад, прийняти рішення щодо забруднення довкілля або використання одних і тих самих ресурсів. Під час реорганізації світової капіталістичної економіки революційні трударі зіткнуться із суттєвою глобальною нерівністю та нерівномірним розвитком різноманітних частин світу. У зв’язку з цим революційним силам конче потрібен метод, який зможе забезпечити всі світові спільноти можливостями для спільного розвитку і розв’язання основних екологічних катастроф, від яких досі страждає людство (як і нестійкістю, породженою прагненням капіталізму постійно розширювати ринки збуту заради нескінченого збільшення прибутків).

Тільки через ради громад ми могли би приймати такі рішення. Однак проблема створення таких рад – проблема не лише технічна. Справа в тому, що ми не можемо просто вигадати схему для врегулювання, скажімо, питання забруднення та втілити її без згоди інших. Механізми для обговорення різних пропозицій вже існують, проте не потрібно забувати, що політичне життя громади може вирішуватися лише самою громадою. Жодна експропріація засобів виробництва, якою би вона не була, не вирішить цього питання сама по собі. На додаток до цього громади повинні об'єднатися в ради, вести дискусії, іти на компроміс одна з одною і прагнути досягти рішення, яке буде найкращим для всіх. Влада і боротьба за владу може бути опосередкована структурами, однак ці структури представляють собою лише оболонку рішення. Самі по собі структури не дають жодних залізних гарантій, і, зрештою, будь-які політичні проблеми вимагають матеріального, соціального та історичного аналізу ситуації. Нам неминуче потрібно більше досвіду, практики та експериментів, щоб вийти за рамки банальностей, розпливчастих узагальнень і поверхневих уявлень.

Проте, попри відсутність гарантій, що все завжди буде йти так, як ми хочемо, в умовах самоврядного автономного суспільства, на відміну від капіталізму, існуватиме структурний механізм взаємного тиску громад одна на одну, оскільки будь-яка громада матиме однакові важелі впливу під час різних проєктів з планування. Якщо, наприклад, громада не хоче, щоб інша громада оголосила їй економічну блокаду або почала збройний напад, ця громада не повинна сама економічно шкодити або нападати на інші громади. Жодна з громад не захоче чинити агресію відносно інших громад, які будуть із нею в однаковому становищі, і тривалі конфронтації з іншими громадами будуть банально невигідні політично та економічно для всіх. Якщо ж реальні конфлікти виникатимуть – а вони виникатимуть – боротьба між громадами стосуватиметься приводів, які виходять за межі наших моделей і схем.

Критика системи винагородження праці

Питання розподілу дозволяє провести чіткі лінії між різними соціалістичними теоріями. Принцип розподілу за комуністичної організації економіки характеризується відсутністю системи оплати праці, орієнтацією на людські потреби і відстежування наявної кількості ресурсних запасів, а не на індивідуальний трудовий внесок чи накопичення капіталу. Колективістська економіка, прикладом якої можна вважати економіку участі (парекон), є скоріше системою примусу людей до праці за допомогою різних схем винагородження праці. Колективістський підхід до розподілу суспільних благ базується на принципі «кожному за працею», коли індивідуальний внесок працівника оцінюється за об’ємом виконаної праці, що слугує підставою для винагородження робітника. Прибічники колективізму, концептуалізуючи модель функціонування соціалістичної економіки, вигадували різноманітні способи вимірювати цінність праці: за кількістю виробленої продукції, за кількістю відпрацьованих години, за складністю роботи або за кількістю докладених зусиль (принцип парекону), за рівнем суспільної корисності праці тощо.

Прихильники анархо-комуністичної організації економіки відкидають систему винагородження праці частково через революційний досвід. Якщо є щось, що ми можемо побачити в революціях в Іспанії, України, Росії, Китаю, Куби, Угорщини, Німеччини і так далі, то це те, що за певних умов капіталістичний уклад може наново виникнути прямо з діяльності тих сил, які собі ставлять за мету його подолати. Наявність класового поділу суспільства на експлуатуючих та експлуатованих, у результаті якого виникає класова нерівність, – це ключова передумова для потенційної появи нового або відтворення старого панівного класу. Хоча колективістську систему і не можна порівняти у цьому плані з «пролетарською» державою, системи винагородження праці створюють матеріальне підґрунтя для посилення економічної нерівності, виникнення майнового дисбалансу та можливості накопичувати капітал, завдяки чому може з’явитися новий панівний клас, який вибереться нагору економічної ієрархії. У цьому полягає сутність анархо-комуністичної критики анархо-колективізму. Щодо конкретних пропозицій анархо-комуністів, то їхня економічна модель прагне забезпечити людей додатковими альтернативами і можливостями, які недоступні в економіках, що ґрунтуються на збереженні нерівності та винагородженні праці. Скасовуючи як вузький поділ праці, так і поділ за винагородженням праці, комунізм відстоє створення принципово нових соціальних відносин не тільки між людьми, але й на виробництві. Комуністичний підхід до розподілу ставить за мету налагодження суспільного виробництва, чиїм головним пріоритетом є задоволення реальних потреб громади, що отримує безпосередню вигоду від цього виробництва. Відкидаючи ідею про залежність споживчих прав від розміру трудового внеску в виробництво, лібертарний комунізм пропонує альтернативний спосіб життя та організації праці, заснований на задоволення суспільних потреб і людських бажань.

Варто також задати колективістам питання, як вони збираються досягти справедливої системи винагородження праці у вигляді зарплат. За капіталізму заробітна плата несправедлива. Вона визначається тенденціями капіталістичного ринку. У той час за соціалізму оплата праці базуватиметься на тій чи іншій системі оцінки індивідуальної праці. Для прибічників економіки участі (парекону) праця буде оплачуватися «...за зусилля, які трударі докладають, щоб виробити суспільний продукт» [20]. За колективізму праця може винагороджуватися в залежності від того, скільки годин ви працюєте, як багато виробляєте або за цінністю вашого внеску у виробництво. Однак головна проблема цих систем винагородження полягає в тому, що всі вони цілком довільні та несправедливі.

У наш час виробництво є значною мірою суспільним. Внесок окремої людини дуже важко відокремити від внесків незліченної кількості інших людей, які дають їй можливість виконувати свою роботу. Простіше кажучи, суспільна праця і блага настільки переплетені в сучасному суспільстві, що індивідуальний внесок у більшості випадків майже неможливо виміряти окремо від праці інших людей і суспільного багатства, які забезпечили цю людину всіма умовами для праці. За капіталізму таке диференціювання внеску однієї людини від іншої теж не відбувається; робітники змушені отримувати стільки, скільки їм заплатять. Базувати визначення цінності праці на годинах проблематично, оскільки всі ми знаємо, що погодинна праця однієї людини може відрізнятися від погодинної праці іншої, але вони при цьому все одно будуть отримувати однакову заробітну плату. Також існує проблема, що деякі люди від природи малоздатні або непрацездатні, а інші від природи талановиті. У такому разі першим, щоб виконати певну частину роботи, знадобиться більше часу та сил, а іншим – набагато менше. У цій ситуацій було би несправедливо допускати можливість для талановитих від природи розбагатіти без докладання особливих зусиль. Однак, якщо ми оцінюємо працю на основі зусиль, то така система знову відкрита для зловживань. Якщо колеги будуть оцінювати роботу один одного, то плітки і чвари на роботі перетворяться із дратуючих дрібниць на нову системи влади. Коли система оцінки індивідуального внеску робітників стає інститутом, вона перетворюється в інструмент влади та примусу. Прибічники економіки участі та колективісти прагнуть взяти існуючий репресивний інструмент капіталізму, який приховує реальну природу суспільної праці, і перетворити його на інструмент справедливості в умовах економіки, яка не керується логікою прибутковості.

Труднощі з визначенням цінності праці ілюструють певну фундаментальну істину: ми не хочемо мати економіку, яка надає пріоритет і винагороджує примусову працю на основі приписаної їй цінності. Ризик виникнення майнової нерівності та суспільний тиск, які виникають через систему оцінки праці, спонукає до пошуку більш лібертарного економічного рішення, за якого цінність праці не буде пов’язана зі споживанням. Традиційно це рішення втілювалося у формулі: «від кожного за здібностями, кожному за потребами» [21].

На шляху до комунізму

Як соціальний рух, ми повинні вийти за рамки безглуздого бажання повторити колишні історичні досягнення ХХ сторіччя та бажання творити моделі для сучасних активістів без перевірки цих моделей на практиці. Лібертарна альтернатива повинна висновувати свою практику безпосередньо з діяльності рухів, до яких ми залучені, і розвивати теорію на основі цієї практики. Беручи за приклад метод Маркса і Кропоткіна, потрібно вміти віднаходити елементи комуністичної економіки в сьогочасних практиках. Подібним займався й Жиль Дове, який своєю концепцією «комунізації» зробив важливий внесок у розвиток динамічної моделі комуністичної економіки, яка формується від впливом реальної практики: 

«Комунізм – це не набір ідей, які потрібно втілити в життя відразу після захоплення влади... Усі рухи минулого були здатні лише на те, щоб зупинити функціонування суспільства і чекати на те, що з цієї загальної зупинки щось вийде. Комунізація, навпаки, подолає товарне виробництво, скасує грошовий обмін… і знищить будь-який поділ, здатний привести до тієї чи іншої форми нерівності» [22].

Практики комуністичної економіки, які ми можемо спостерігати сьогодні, не означають фактичного існування комунізму. Наше завдання – це не створювати острівці комунізму (які майже стовідсотково зрештою почнуть відтворювати логіку капіталістичних відносин) і не намагатися втілити комунізм у теперішній боротьбі. Капіталізм – це насамперед конкретні соціальні відносин між людьми, а не просто засоби виробництва і багатства. Справжнє питання розвитку комуністичної економіки – це питання розвитку революційної свідомості через організацію спільної боротьби трударів проти системи панування та експлуатації, а також розвиток тенденції до комунізації та пов’язаних із нею практик. Поразка капіталізму – не предмет для теоретичних дебатів, а історичний момент нашої боротьби, і саме він вимагає радикальних перетворень у соціальних відносинах, принципах організації та в свідомості робітників, на плечах яких лежить відповідальність боротися за краще майбутнє.

Переклад і редагування: Денис Хромий і Валентин Долгочуб

Оригінальний текст статті

Примітки перекладачів:

Переклад назв до Рис. 1:

Factory – завод
Production areas – робочі місця
Technicians – технічні спеціалісти
Office staff – бухгалтерія

Factory council – рада заводу
General assembly of factory – загальний збір заводу

Central assembly of delegates – загальний збір делегатів
Council of central assembly of delegates – рада загального збору делегатів

Переклад назв до Рис. 2:

Factory of industrial enterprise – промисловий завод
Factory council – рада заводу
General assembly of factory – загальна рада заводу

Rural commune – аграрна комуна
Peasant council – рада аграрної комуни
General assembly of peasant – загальна рада аграрної комуни

Professional association – галузева спілка
Council of profession – рада галузі
General assembly of profession – загальна рада галузевої спілки

Central assembly of delegates – загальний збір делегатів
Council of central assembly of delegates – рада загального збору делегатів

Примітки Скотта Наппалоса: 

1. Варто зазначити, що Ленін і ленінці були схильні ототожнювати капіталізм з відсутністю планування (так званою «анархією ринку»). Планування тоді розглядалося як крок до соціалізму. По суті, вони створили плановий державний капіталізм (або, якщо ви не згодні з таким визначенням, деформовану версію капіталізму), використовуючи такий інструмент капіталістичної теорії управління, як тейлоризм. Серед інших помилок, Ленін невірно оцінював капіталізм. Планування досить часто використовується на капіталістичних підприємствах і виходить далеко за їхні межі. Історія показала нам, що планування – це далеко не нейтральне явище. Для більш глибокого вивчення цієї теми, пропоную ознайомитися з: Raniero Panzieri, “The Capitalist Use of Machinery: Marx Versus the Objectivists,” http://libcom.org/library/capalist-use-machinery-raniero-panzieri.

2. Цитується за: Пауло Фрейре. «Педагогіка пригноблених». Пер. з англ. Олександр Дем’янчук. Київ, ЮНІВЕРС, 2003. Стор. 35.

3. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. Том 3. Державне видавництво політичної літератури УРСР, Київ, 1959 р. Твір «Німецька ідеологія», стор. 33.

4. Tom Wetzel, The Italian factory occupations of 1920. URL: https://theanarchistlibrary.org/library/tom-wetzel-the-italian-factory-occupations-of-1920,

5. Nick Heath, Hungary ’56, 1976, http://libcom.org/library/hungary-56-nick-heath (accessed June 16, 2010).

6. Ibid.

7. Gaston Leval, The Anarchist Collectives, http://libcom.org/library/collectives-leval-2#ch8 (accessed June 16, 2010).

8. Ibid.

9. Ibid.

10. Ibid.

11. Втілення подібної моделі економіки викликає багато дискусійних питань: як буде реорганізована праця, як відбуватиметься перехід від теперішньої економіки до майбутньої, що буде з екологічними стандартами та вибором людей, а також скільки нам необхідно робочої сили та які способи її мотивації і регулювання є доречними. Ці загальні проблеми, на відміну від питань розподілу, широко висвітлені у лівій лібертарній традиції. У рамках мого невеличкого дослідження я не буду їх розглядати.

12. Socialist Party of Great Britain, Socialism as a Practical Alternative, 1994. URL: https://archive.org/details/SpgbPamp1994SocialismAsAPracticalAlternative/page/n5/mode/2up

13. Крім того, необхідно мати засоби для прийняття рішень між громадами, які конфліктують через різні пропозиції. Це не технічна проблема, а політична. Боротьба є боротьба. Якщо конфлікти виникають, попри відсутність системи, яка викликає конфлікти через прагнення до влади або прибутків, і демократичні засоби не можуть вирішити наявні протиріччя між громадами, то це вже політичний конфлікт, який не вирішиться жодними формальними засобами. Ця проблема потребує ширшої дискусії, для якої мені, на жаль, тут не вистачить місця.

14. Подолавши систему винагородження праці та матеріальні фактори посилення нерівності доходів, ми могли би спробувати уявити та побудувати подібну інтегровану планову комуністичну систему, в якій ми будемо узгоджувати актуальні місцеві потреби із глобальним виробництвом, розвитком та потужностями. Я не знаю жодної такої теорії, яка відстоювала би такий погляд, але вона можлива. Я думаю, що є певна причина чому вона досі не зв’явилася, але я повернуся до неї пізніше.

15. Підхід емерджентної економіки виник із теорії, яка, в свою чергу, виникла як в результаті історичної революційної боротьби, так і завдяки знанням сучасної науки про живі системи. Не вдаючись до надто детального огляду, анархізм і лібертарна комуністична думка залишила за собою впливові теоретичні розробки щодо описання складних систем, а досвід революційних рухів лише поглибив розуміння специфіки таких складних адаптивних систем, як людське суспільство. Візьмемо за приклад клітину живої істоти. Клітина складається з незліченної кількості хімічних сполук. Ці хімічні сполуки самі по собі мають низку властивостей. Однак всередині клітини виникають такі нові властивості та процеси, як виробництво білків, розмноження та створення клітинної стінки. У діяльності клітини ми можемо знайти загальні правила і принципи її життя, але, ймовірно, ми не зможемо простежити розвиток клітини назад до її складників. Життя всередині такої системи занадто складне і дуже динамічне, щоб звести її до діяльності якоїсь окремої одиниці. Складні адаптивні системи – це системи, в яких існують нелінійні зв'язки між акторами на різних рівнях організації. Ці відносини породжують діяльність, яка теоретично може бути зведена до її більш простих складників, однак ці відносини діють спільно, перебуваючи в постійному взаємному впливі та адаптації. Специфіка такої діяльності породжує різні закономірності й порядок на різних рівнях, а також, здавалося б, створює такі властивості, які не характерні для простіших та нижчих рівнів. Наприклад, я здатний мислити, а моє волосся – ні. Це також показує нам, чому гіперцентралізовані соціальні організації, побудовані за принципом «зверху-вниз», зрештою зазнають невдачі. Нав'язування порядку на одному рівні в рамках нелінійної і складної системи навряд чи матиме серйозний причинно-наслідковий вплив на інші рівні. Така оптика дозволяє нам теоретично пояснити проблематичність радянської економіки, коли планування на вищому рівні не могло передбачити реальність на місцях та адаптуватися до неї, що призводило до системних збоїв. Крім того, складна адаптивна система здатна дати нам термінологічний інструментарій для пояснення і розуміння революційних концепцій, розроблених під час практичної боротьби. Децентралізація, автономія, різноманітність і вільне об'єднання підкріплюються розумінням того, що порядок існує по-різному на різних рівнях організації, а також того, що окремі властивості виникають на нижчих рівнях і що централізовані органи вищого рівня не в змозі нав'язати порядок складним системам нижчого рівня. Хоча ця лексика не є необхідною для лібертарної комуністичної думки, вона слугує корисним інструментом, який прокладає зв’язок між соціальною теорією та такими галуззями знань, як біологія та інші природничі науки.

16. Хоча колективістська та партисипативна економічна теорія мають досить суттєві недоліки (наприклад, нерівність в оплаті праці), це критичне зауваження іншого порядку. Варто розглянути, наскільки важливою є прескриптивна економічна теорія та чи здатна вона спричиняти зміни, які вона сама теоретично обґрунтовує. Підозрюю, що тут більшість анархо-комуністів також не погодилися з подібними пропозиціями щодо детального планування.

17. Касторіадіс запропонував нижчу стадію комунізму (соціалізм) з оплатою праці на основі відпрацьованого часу, хоча, на відміну від економіки участі (парекону), усі будуть отримувати однакову заробітну плату. Не дотримуючись тут строго комуністичного принципу, він, тим не менше, розвивав теорію комуністичної економіки без диференціації в оплаті праці, чим і зробив свій внесок у теорію комунізму.

18. Cornelius Castoriadis, Workers’ Councils and the Economics of a Self-Managed Society, http://www.lust-for-life.org/Lust-For-Life/WorkersCouncilsAndEconomics/WorkersCouncilsAndEconomics.htm#7._General_Problems_of_Socialist (accessed May 25, 2010). 

19. Alexander Berkman, ABC of Anarchism, chapter 29, 1929. URL: https://theanarchistlibrary.org/library/alexander-berkman-what-is-communist-anarchism#toc31

20. Michael Albert, Life after Capitalism. URL: https://archive.org/details/parecon-life-after-capitalism

21. Існує певна полеміка навколо того, як інтерпретувати принцип «від кожного». Деякі теоретики стверджують, що кожна людина буде користуватися благами суспільства без будь-якого примусу до праці в будь-якій формі. Інші вважають певний мінімум суспільно необхідної праці (за умови, що людина здатна до неї) обов'язковою вимогою для отримання права на споживання суспільних благ, вироблених колективною працею. Саме ця інтерпретація стала класичною. Її дотримувалася НКЦ, яка намагалася її втілити під час Іспанської революції 1936-1939 рр. Також її поділяли Бертран Рассел, Чомскі та багато інших видатних теоретиків. У цій статті я теж беру за основу конкретно цю інтерпретацію.

22. Gilles Dauve, Eclipse and Re-Emergence of the Communist Movement, http://libcom.org/library/eclipse-re-emergence-communist-movement (accessed June 18, 2010).