Артем Ремізовський. Чому я анархо-індивідуаліст і не живу один в лісі?

Передмова

Я захотів написати це есе, оскільки про анархо-індивідуалізм існує багато стереотипів, які варто розвіяти, а також, щоб заявити, що я, анархо-індивідуаліст, існую і беру участь у низовій політиці. Як течію анархо-індивідуалізм часто звинувачують у відкиданні роботи в будь-яких масових організаціях та інституціях, не забуваючи докорити її представникам в «егоїзмі» та «гедонізмі». Її називають «анархізмом однієї людини», а прихильників течії – «анархістами стилю життя, які не бажають революції». Якщо ж мова починається про економічні відносини, то анархо-індивідуалістів ще називають «анархо-капіталістами» або «утопістами».

Усі ці штампи — це не тільки критика в інтернеті або в працях Букчина. Я сам особисто чув не один раз від своїх товаришів зі спільних організацій подібну риторику. І все ж варто визнати, що вони помиляються: анархо-індивідуалісти — це активна частина лібертарного руху, і така активність не суперечить самому анархо-індивідуалізму. Якраз навпаки: через те, що я індивідуаліст, я за анархію, і щоб досягти анархії, я беруть участь в діяльності організацій.

Якщо вам хочеться дізнатись більше про історію та ідеї цієї течії, то раджу ознайомитися з брошурою [1] та лекцією російською мовою від самвидаву «Егаліте» [2], а також прочитати статтю про діяльність представників і представниць французького анархо-індивідуалістичного руху в Парижі від онлайн-журналу «Низовина» [3]. Цей текст — спроба розказати про анархо-індивідуалізм своїми словами, простою мовою, словами його живого представника. Я сподіваюсь, що він допоможе не лише зрозуміти анархо-індивідуалізм, але і змотивує інших людей, які можливо впізнають себе, діяти та ставати активістами.

Коротко про мене: мене звати Ремізовський Артем. Я навчаюсь в Києво-Могилянській академії. Я член незалежної студентської профспілки «Пряма дія» і політичної партії «Соціальний рух» [4], а також автор в журналі «Спільне». Профспілкова діяльність зараз складає велику частину мого життя: зокрема, я брав участь в організації протестів проти штрафів за пропущення пар в КіМУ,  проти реоганізації Таврійського університету, у кампанії зі збору підписів проти обмеження вступу на аспірантуру. 

1. Чому я саме індивідуаліст? 

Я індивідуаліст, оскільки перш за все ціную свою автономію і ціную автономію інших. Я хочу, щоб мені не нав'язували соціальні відносини, в які я не бажаю вступати, і так само не хочу, щоб іншим нав'язували соціальні відносини, в які вони не бажають вступати. Я вірю, що ніхто, окрім мене, не знає, що для мене краще; так само я вірю, що ніхто, окрім інших, не знає, що для них краще. Я не хочу, щоб володарювали наді мною, і не хочу, щоб володарювали над іншими.

Я хочу мати можливість вільно покинути територію і розірвати зобов'язання зі спільнотою, яка обере своїм лідером людину, яку я ненавиджу, або прийме закони, які мені не сподобаються. Я хочу вільно обмінюватись знаннями, продуктом своєї праці, реалізовуватися як особистість. Я хочу скасування усіх нав'язаних мені та іншим речей, які мене й інших стримують. 

2. Чому я саме анархіст? 

Я анархіст, бо хочу суспільство, де люди зможуть вільно об'єднуватись і виходити з добровільних об'єднань, де усі будуть рівні в доступі до необхідних ресурсів, знань, можливостей, щоб бути дійсно самодостатніми й автономними. У такому суспільстві люди не будуть залежати від інших через монополію на ресурси, силу, нерівність у доступі до знань та інфраструктури. За таких умов меншість бізнесменів і бюрократів не буде володарювати над робітничою більшістю, а пригнічені меншини не будуть залежати від забобонів панівної більшості.

Такого суспільства можна досягти лише через децентралізацію суспільних відносин до такого рівня розвитку, що держава втратить будь-яке підґрунтя для свого існування. За визначенням Олександра Мігурського, держава  — це примусова нав'язана територіальна монополія на надання послуг по захисту, вирішенню конфліктів, економічному та соціальному регулюванню [5]. Держава — це організм, який служить еліті для забезпечення нею власного панування, і саме через це правоохоронна система так влаштована, що проста людина мало може себе захистити від зловживань роботодавця, чиновника; саме через таку систему нам важко знайти улюблену роботу, задовольнити свої потреби, отримати знання. Усюди, де нам не заважають бюрократичні обмеження, ми зустрічаємо всевладдя багатіїв, менеджерів, чиє «право» на вкрадену у нас власність поліція та суд будуть завжди готові захистити. 

3. Чому я саме анархо-індивідуаліст? 

Я тяжію до анархії саме через бажання звільнення і самовстановлення індивіда. Я прагну до побудови суспільства, де кожний зможе розвиватися і залишитися максимально мобільним в соціальних зв'язках. У цьому суспільстві влада над виробництвом повинна бути в руках тих, хто безпосередньо виробляє продукт. Розвиток виробничих сил теж може сприяти розвитку людської автономії. Я певен, що праця, заснована на вільних асоціаціях та їхніх взаємних договорах, продуктивніша. Але не на тяжінні до прогресу та спільного будівництва я грунтую мій анархістський світогляд. У центрі мого прагнення до утопії — моя автономія та автономія інших, які можуть взагалі не супроводжуватись ростом виробництва благ і колективним виробництвом.

Так, наприклад, Генрі Торо жив один на околиці невеликого містечка в лісі, розводячи боби. Він не мав статусу професора, як і не був членом якоїсь партії, профспілки, чи асоціації. Однак це не завадило йому стати відомим натуралістом і філософом, збирати натовпи на площах, боротись проти рабства і збирати по двадцять людей на посиденьках у своїй хатинці. Я би хотів бути як він. Але я не хочу, щоб мене, як його, засудили за несплату податку до Церкви, чи довелось ризикувати тим, що мене стратять за переховування втікачів із плантації та дезертирів. Я хочу бути вільним, але не втікаючи від світу, а бувши здатним брати участь у ньому й мати силу дати відсіч за необхідності.

4. Чому я навчаюсь в університеті? Чому я користуюсь державними послугами, не відмовляюсь від громадянства? Чому я працюю на капіталістів?

Тому що я не обирав народитись у світі держав і капіталізму. Як й всі інші, я примушений підпорядковуватись і співіснувати з людьми, які мені не подобаються, оскільки інакше я не можу задовольнити свої потреби. Мені нав'язали систему співіснування, де я вимушений, щоб викладати в університеті й мати доступ до знань, складати іспити, відвідувати нормативні дисципліни, захищати дисертацію. Де мені треба обов'язково мати певні документи, щоб мої права не були обмежені, щоб мене сприймали взагалі як людину. Де треба шукати кошти, щоб стати на ноги, а вони є лише в тих, хто паразитує на чужій праці й має привілеї на ринках.

Чи подобається мені це? Ні. Чи хочу я поїхати кудись жити один в лісі? Хочу, як і хочу спокійно потім повернутись з лісу і жити повноцінним суспільним життям, якщо передумаю. Мені не хочеться вічно бути примушеним до співіснування і водночас мені хочеться мати час будувати співжиття з усіма, з ким бажаю. Я залюбки відмовлюсь від необхідності боротись за свою суб'єктність там, де це приносить мені багато страждань, і залюбки приєднаюсь до боротьби інших за свою суб'єктність там, де це приносить мені задоволення. 

5. Чому я член профспілки, політичної партії? Чому я беру участь у масових організаціях, де не всі мені подобаються і де бувають порушення моєї та чужої автономії?

Бо ці організації, попри всі недоліки, залишаються просторами утворення афініті-груп, місцем спільної свідомої праці, вільними політичними ринками з обміну знаннями, навичками, ресурсами. Ці групи об'єднані лише навколо спільних цінностей і лише навколо вирішення спільних проблем. Це функціональні товариства, і допоки вони залишаються такими, перебування в них допомагає мені та іншим боротися за децентралізацію відносин та реорганізацію держави. Поки вони не заважають мені в цьому, поки я не втомився від них, я буду їхнім учасником.

Окремо зазначу, що я не вірю, що представницька демократія несе хоч якусь користь у моїй боротьбі і мені не близьке бажання партій бути репрезентативними. За що я люблю свою профспілку, і це те, що у нас чітко прописано [6], що ми не представляємо нікого, крім самих себе. Хочеться, щоб і партії це врешті теж визнали, як і те, що за сучасного законодавства контролювати представників та урядовців їхні виборці не можуть. Парламентська демократія лише посилює деполітизованість як таку. Але партії можуть бути вільними політичними ринками, допоки вони дають простір для спільного вирішення проблем і не захоплені бажанням стати ще одним політичним олігополістом.

Я не прийшов до анархо-індивідуалізму відразу і навіть зараз трапляються випадки, коли я можу порушити автономію інших. Ми не звикли до самостійності й не звикли до взаємоповаги — все життя нас привчають до послухання та думки, що «результат — це найголовніше». Тому не дивно, що люди часто мовчать на зборах і не беруть на себе ініціативу. Не дивно і те, що ініціативні люди поспішають і беруть на себе забагато влади, намагаються розв'язати складне питання простим голосуванням більшості чи не доносять до загалу речі, які безпосередньо стосуються спільноти. Але де, як не у вільних асоціаціях, нам навчатись жити нормально? Де, як не тут, ми можемо знайти тих, з ким ми подолаємо те, що нас бісить?

Анархо-індивідуалізм — це не тільки ідеал. Це і стратегія, на якій ґрунтується мій активізм, моя участь у громадському, політичному житті, яка побудована на тому, що люди можуть об'єднуватись у різноманітних формах, знаходячи собі товаришів і формат роботи там, де би вони не були. Напевно, найкрасномовніше таку форму діяльності ілюструють царські в'язниці чи радянські гулаги, де «політично ангажовані» все одно займались просвітництвом, гуртували співкамерників, і навіть організовували бунти та втечі. Держава намагається нас переконати, що наші інструменти її реорганізації обмежені. Але насправді все що нам потрібно — це поговорити з іншою людиною, схопитись за те що нас спільно хвилює, подумати що ми можемо зробити, і діяти.

Власне, якщо кого мені й хочеться процитувати, то Пола Ґудмана, бо його слова найгарніше передають моє бачення, як має діяти анархо-індивідуаліст:

«Вільний дух – це скоріше міленаризм, ніж утопія. Людина не сподівається на той майбутній стан речей, якого вона намагається досягти за допомогою підозрілих методів. Натомість вона спирається на природну силу в собі, яка нічим не відрізняється від тієї, що буде властива вільному суспільству за тим винятком, що вона матиме більший розмах і буде безмірно посилена взаємодопомогою та братерською боротьбою. Просто продовжуючи існувати та діяти в рамках природи та свободи, вільна людина здобуває перемогу та створює суспільство. Їй зовсім не обов'язково перемагати когось. Коли вона творить, вона уже перемагає. Коли вона працює над своїми забобонами та звичками, вона перемагає. Коли вона чинить опір і страждає, вона перемагає. Я говорю це, щоб порядні люди не сумували, коли їм здається, що щира і чесна робота не має  “значення”. Вільна людина прагне не впливати на інших, а діяти у важливих для неї природних групах, адже більшість людських дій спільні. Подумайте, що було б, якби мільйон людей, зовсім не маючи жодних “політичних” амбіцій, займалися би природною роботою і викладалися на максимум. Система експлуатації розвіялася б, мов туман за вітром» [7]

Варто додати, що Ґудман, на мою думку, не врахував, що масова самоорганізація дійсно знищує експлуатацію, але коли ця самоорганізація знижується, то пригноблення повертається. Яскравою демонстрацією цього є наша війна, де на початку повномасштабного вторгнення країну охопив фактично стихійний низовий рух взаємодопомоги, але як тільки люди втомились, то вони відсторонилися від проблем інших, завдяки чому держава швидко повернула свої позиції. Тому ізоляція від інших може бути виходом, але лише тимчасовим.

Анархо-індивідуалізм — це про терпіння, але і про реалізм. Не можна змінити суспільство, привівши гарну партію до влади, організувавши Великий страйк чи розділивши весь суспільний продукт кожному залежно від здатності та потреб. Його можна змінити лише тоді, якщо люди в суспільстві перестануть боятись один одного, жити чужими інтересами, почнуть задовольняти свої бажання і будуть відкриті до пошуку межі між своєю автономією та автономією інших. Тому анархо-індивідуалісти, з одного боку, найбільші романтики, а з іншого — найбільші практики лібертарного руху.

Примітки автора:

1. Мова про «Пролегомени до анархо-індивідуалізму» за авторством Дениса Хромого, Катерини Сімонової та Олександра Мігурського. Посилання: https://t.me/editorial_egalite/1172 

2. Перша частина із серії лекцій Олександра Мігурського про ідеї анархо-індивідуалізму:
https://youtu.be/tYisFVv-ymM?si=kPj5ucRnQDNFX0_z

3. Анна Штайнер. Активістки анархо-індивідуалістичного руху: вільні жінки Прекрасної Епохи. URL: http://surl.li/nnyvwq

4. Офіційно Соціальний Рух — це громадська організація, але на практиці вона має політичні амбіції і в спілкуванні з лівими закордоном презентує себе саме як політичну платформу, що захищає інтереси робітників. Вже забутий факт, але історія організації почалася в 2015-ому році, коли у Кривому Розі були проведені установчий з'їзд і кампанія за збір підписів для створення партії. Проте за законом створити партію з нуля набагато складніше, ніж в інших країнах. Це зайве свідчення того, що представницька демократія за своєю природою створює обмежений ринок, на якому олігархічні партії утворюють штучні бар'єри і привілеї для утримання влади.

5. Див. згадану вище лекцію: https://youtu.be/tYisFVv-ymM?si=kPj5ucRnQDNFX0_z

6. Див. Маніфест незалежної студентської профспілки «Пряма дія». Доступ за посиланням: http://surl.li/jkouzz 

7. Цитата з есе Пола Ґудмана «Роздуми про проведення кордону». Його можна прочитати російською мовою в збірці творів Пола Ґудмана «На шляху до спільнодушності», яку видало «Егаліте»: https://t.me/editorial_egalite/2875