Анархія в спортзалі: практика та виклики

Уже 2 роки я займаюся у підвальній качалці, і близько пів року займаю посаду керівника качалки, якщо це так можна назвати. За цей час я крок за кроком покращував своє тіло, щоб стати гарнішим і здоровішим, мати гарну витривалість і збільшити силові показники. Як тільки я познайомився з анархізмом, то моєю мрією стало відкрити власну качалку, яка керуватиметься егалітарним способом, а сама качалка стане новим домом для анархістів, які зацікавлені підтримувати здорове тіло і здоровий дух у ньому. І насправді один із цих пунктів мені вдалося втілити у життя хоча б частково, чому я дуже радий. Звісно, втілення не виглядає повністю так, як я собі це попередньо уявляв, але наразі я не можу дозволити собі організувати все по-іншому. Однак нічого не заважає мені у майбутньому все ж таки відкрити свою качалку та втілити задуми на всі 100%.

Я вирішив написати це есе, оскільки надихнувся тим, як Валентин Долгочуб написав про лібертарні практики під час військової служби в ЗСУ. Я захотів зробити щось схоже, але пов'язне не з військовою справою, а спортзалом, який у багатьох асоціюється з комерційною діяльністю, меркантилізмом, гонитвою за недосяжним ідеалом і відчуженістю  людей. Тому зустрічайте мій есей з переосмисленням спортзалів як соціокультурного явища.

Насамперед хотілося би зробити короткий відступ, який має дещо прояснити. Надалі місце, де я займаюсь спортом, у тексті зустрічатиметься під словом «качалка», а комерціалізовані місця для спорту, які експлуатують образ «ідеального» тіла, я називатиму «фітнес-клубами» або «спортзалами». Наче дрібниця, але ці слова створюють власну атмосферу, яку зрозуміють усі, хто хоч раз був як у качалці, так і у фінтес-клубі.

Трошки розповім про зовнішній вигляд качалки, а саме про постери, розвішані по всіх приміщеннях. Попри те, що у качалці висять ті ж самі постери, що й у фітнес-клубах, вони виконують свої функції у різний спосіб. У фітнес-клубах постери з бодібілдерами потрібні для створення атмосфери та мотивації через конструювання ідеального образу тіла, до якого можна добиратися вічно, а темні кольори, що значно переважають у цих фітнес-клубах, у результаті  створюють атмосферу тиску, ніби намагаючись задавати і так неміцну статуру новачків і змушуючи почуватися невпевненими у собі. А це у свою чергу створює підґрунтя для «споживацького» ставлення до спорту та тіла. І тут в гру входять хімічні добавки. Фітнес-клуби як бізнес, а не різновид вільного спортивного простору, намагається примножити доходи, і саме тому через постери і обережне «прогрівання» з боку тренерів можуть проштовхувати хімічні добавки. У моєму випадку я використовую постери як демонстрацію варіантів прокачки свого тіла, тому що в нас у залі висять постери від звичайних  дівчат і хлопців зі спортивним тілом до таких легенд бодібілдингу, як Арнольд Шварцнеггер. Інколи я підхожу до новачків і питаю: «Яка фігура тобі подобається із цих постерів?», і називаю ту, яка мені особисто подобається. У загальних словах пояснюю яких зусиль вимагає досягнення тієї чи іншої форми, яким видом спорту потрібно займатися для тієї чи іншої форми і, найголовніше, відразу кажу чи можна було б набрати форму Арнольда у «натурашку», тобто без хімічних добавок. У такий спосіб я переосмислюю плакати як інструмент для свідомого пошуку потрібної форми з відповідним співвідношенням жиру та м’язів у тілі, а не як інструмент створення образу «ідеального» тіла, до якого потрібно прагнути у шкоду здоров’ю.

Добавки я не продаю взагалі, лише можу порадити із того, що вважаю доцільним вживати для покращення результатів, а це, в основному, тільки протеїн, оскільки, за своєю суттю, це ті ж самі яйця, сир, м’ясо тощо тільки у перепрацьованому вигляді.

Перейду вже до управління та внутрішнього устрою качалки. Оскільки наш зал не має ніякого офіційного оформлення, моя посада керівника залу також неофіційна. Із цієї причини ми не платимо жодних  податків, одначе нас захищає спортивна школа, під якою ця качалка і побудована. Іншими словами, качалка виступає як частина спортивної школи, але функціонує автономно від її основної діяльності. Я сам вирішую, коли відкривати зал, тобто обираю найзручніший для себе час, і адміністрація у це не втручається. Однак є моменти, коли потрібно зачинити зал на один-два дні, проте подібні ситуації пов’язані не стільки зі свавіллям адміністрації спортшколи, скільки з особистими проблемами охоронців. У спортивній школі адміністрація доволі ліберальна, тож ми добре ладнаємо.  

Також я не маю корочки тренера, про що я прямо попереджаю всіх новеньких у залі, і що цілком їх влаштовує, оскільки їм головне, щоб була можливість потягати залізо, наростити м’язи, весело провести час і не померти під штангою. У той же час відповідальність за безпеку та здоров'я відвідувачів лежить на мені, оскільки саме я керую цим дрібним спортивним простором: тримаю приміщення у належному стані і отримую за це гроші від відвідувачів. Власник качалки, якщо його можна зараз так назвати, майже не з'являється у залі і весь дохід з нього передав мені, оскільки він має інше джерело доходів. Власне, тут проходять певні відмінності від класичного лібертарного комунізму, згідно з теорією якого подібні «підприємства» мають керуватися колективно, однак я прихильник змішаного підходу, а тому вважаю, що дрібні бізнеси чи культурні простори, подібні до невеличкої качалки або магазину, можуть керуватися й однією особою, що, по суті, я і втілюю у цьому випадку.

Так як я не професійний тренер, то не маю якоїсь монополії на знання чи практику, а тому переконую відвідувачів за допомогою власних знань та аргументів і навіть особистим прикладом. Я даю людям тільки те, що я сам перевірив на собі щонайменше протягом кількох місяців, та розповідаю лише про ті  вправи, у техніці яких я впевнений та знаю, які можливі наслідки від їх виконання. Бувають моменти, де думки спортивної спільноти сильно розходяться, у зв’язку з чим я показую своїм учням кілька варіантів і коментую те, які з них травмонебезпечні та в який спосіб я особисто виконую вправу. Таким чином я даю їм простір для вибору, допомогаючи у разі, якщо вони обрали інший  небезпечніший спосіб виконання вправи. Саме з цієї причини я час від часу стою поруч із ними та страхую у момент виконання вправи.

Перші тренування відбуваються як неформальне знайомство. Спочатку ми визначаємо мету тренування, щоб розуміти, наскільки людина зацікавлена у результатах своєї діяльності, дізнаюся, наскільки великий досвід у людини в занятті спортом, щоб зрозуміти рівень фізичної підготовки, і потім показую, як потрібно розминатися і чому це важливо. І лише після цього ми переходимо до початкових навантажень, а саме до тренування з пустою штангою або малими вагами, щоб навчити новачків техніці та правилам безпеки тренування на тренажері або зі спортивним обладненням. Після першого чи другого тижня тренувань, у залежності від прогресу у виконанні технічної складової вправи, ми переходимо до нових навантажень. Паралельно з цим я пояснюю, що крім того, що я даю тут, у залі, вони, якщо хочуть, можуть ознайомлюватися з новими вправами самостійно через ютуб, тік-ток чи інші платформи, питати мене, як вписати їх у власну програму та займатися за своєю власною. Однак, якщо людина вже ходить пів року, то їй не обов’язково зі мною погоджувати вправи, і вона може самостійно змінювати їх за потреби. Та навіть попри те, що вони матимуть таку свободу, я буду спостерігати осторонь за тим, як вони виконують вправи, та буду корегувати техніку через власне хвилювання щодо їхньої безпеки. Уже було кілька випадків, коли люди замінювали або додавали якусь вправу у свій розклад, навіть просто подивившись на мою програму.

Варто додати, що перед тим, як надавати програми чи окремі вправи, я все вивчаю вдома і тестую на собі протягом кількох місяців. І це відбувається тільки в тому випадку, якщо я впевнений та можу погодитися, з огляду на свої досвід та знання, зі знайденою інформацією.

Хочу ще підмітити, що коли залом керував мій попередник (інший, але не «власник»), стати наставником міг будь-який досвідчений спортсмен. Вони підказували, як правильно робити, доступно пояснювали і показували виконання вправ. Проте качалка певний час залишалася без управлінця, а тому у повітрі висіло питання зачинення, через що багато досвідчених спортсменів пішли. Із цієї причини переважно лише я надаю підказки та поради щодо вправ. Однак ті, кого я вже навчив певним технікам, самі інколи підказують своїм друзям та знайомим, яких привели у качалку. Тому час від часу навіть новачок переймає на себе роль тренера. Така практика дуже сильно йде у розріз із міськими фітнес-клубами, де часто існує чітке правило, що ніхто, крім тренерів, не має права тренувати у межах приміщення, адже це може бути «небезпечно». Інколи там доходить до абсурду, коли виганяють людину через те, що вона корегує техніки свого знайомого, бо це зараховується за «тренування». Також можуть траплятися трагічні випадки, які спричинені страхом і відчуженістю людей один від одного, коли людина ламає собі кістки чи «розтягує» м’язи лише тому що ніхто не підказав завчасно як правильно робити та не підстрахував. Можливість же підказувати та тренувати один одного дозволяє не тільки подружитися, зміцнити зв’язки один з одним, а й покращити власні знання, адже коли ти когось навчаєш, то повинен вміти довести це знання на практиці. Крім цього, під час навчання інших ти сам для себе артикулюєш засвоєну інформацію. І в результаті такого підходу ми отримуємо місце для вільного обміну досвідом та знаннями у спорті, де всі можуть підтримати один одного та вберегти від травм чи підвищити ефективність виконання вправ. Як бонус, ми також формуємо невеличку дружню спортивну спільноту.

Що ще з цікавого варто розповісти? Із кожним відвідувачем я на «ти»: ми разом жартуємо, розмовляємо про повсякденні ситуації чи проблеми та, у цілому, весело проводимо час. Крім того, я завжди наголошував на тому, що я просто «відкриваю, прибираю і закриваю зал, паралельно тренуючи». Я намагаюся впливати на людей за допомогою чіткої та послідовної позиції, яка підкріплюється аргументами. За мною як управлінцем залишається право виганяти людей у разі, якщо вони порушать правила або комусь зашкодять, однак таких випадків ще не було і навряд чи будуть. Чи можна назвати це ієрархією? Можливо, проте я би назвав це наявністю методів протидії порушенню прав і свобод відвідувачів качалки, а себе — людиною, яка має зобов’язання їх застосовувати, оскільки саме я відповідаю за цей дрібний неформальний бізнес. Я думаю, що інші люди в залі цілком теж можуть вигнати того, хто їм буде шкодити та заважати, а я лише «формально» реалізую їхнє рішення: вилучу людину зі списку відвідувачів і дам пендель. Але порушників у нас немає, і сподіваюся, що не буде.

Музика настільки ж важлива для качалки, як і тренажери. Якщо зникає музика, зникає та сама атмосфера легкості та невимушеності. Колонка, яка стоїть у залі з мезазійського періоду зараз, якщо так можна виразитися, у колективній власності. Кожен, хто захоче, може підключитися до неї по Bluetooth та виставити свою музику на оцінку за критеріями «качовість», «крінжовість», «відповідність до атмосфери». Це все умовно, звісно ж. І це, мабуть, найпрекрасніша частина цієї качалки, де кожен вільний настільки, наскільки вільні й інші. У фітнес-клубах, безумовно, музика включається за бажанням власника та керівників залу, а всі інші мусять змиритися з цим, або ж носити з собою навушники. У цьому полягає значна відмінність між качалкою та спортзалом.

Ця качалка не може ідеально уособлювати ідеали анархізму, оскільки у залі все ще існує певна ієрархія (призначення управлінця зверху) і певна економічна залежність від власника, оскільки тієї суми, яку я отримую у вигляді доходу, недостатньо для швидкого поновлення пошкодженого спортивного інвентаря чи самостійного проведення змагань. Економічну залежність можна зменшити у найближчий час, наголошуючи на тому, що від кожної людини в залі залежить якість інвентаря та його цілісність. У нас вже є невеличка ємність для донатів на потреби качалки, однак вона не користується попитом, що можна виправити. Я планую спробувати залучити відвідувачів до прямого фінансування качалки, якраз завдяки цій ємності для донатів. Це дасть змогу завчасно купувати потрібний інвентар та організовувати змагання з грошовим призом. Але проблему існування ієрархії я власними силами усунути не зможу через особливості організації цієї качалки.

Якщо коротко узагальнити вище описане, то свою качалку я можу охарактеризувати наступним чином: була створена для людей, де майже всі тренажери зроблені власноруч, а простір вільний від заборон на тренування та власності на музику. У нашій качалці управлінець не командує, а підказує та наставляє як вчитель, який хоча і може вигнати людину з приміщення, але лише з метою протидії порушникам, які посягають на свободи відвічувачів. Ми працюємо на основі принципу взаємодопомоги: кожен може підказати як правильно виконувати вправу та навіть продемонструвати її виконання. У деяких випадках людина може повністю взяти на себе тренування новачка. Я не наказую, а лише даю настанову, коректую та навчаю. Музика знаходиться у колективній власності, що дозволяє краще налагодити зв’язки один з одним через музикальні смаки. Сподіваюся, що у подальшому я зможу покращити качалку і зробити її фінансово автономною від власника і спортшколи, щоб ми могли у короткі терміни організовувати змагання чи купувати новий спортивний інвентар.

 Відредагували: Валентин Долгочуб, Денис Хромий