«Воєнний соціалізм» «Соціального руху»: хибний шлях до демонтажу капіталізму та горизонт можливої альтернативи

«Мені складно повірити, що будь-який сучасний соціаліст став би серйозно відстоювати ідею того, щоб за умов соціалістичного суспільства до будинку людей кожен день навідувався б інспектор, який перевіряв би що люди вирощують у себе на городі та чи справно вони працюють усі вісім годин на день» — Оскар Вайльд, «Душа людини за соціалізму»
 

I. Вступ

Серед української лівиці зараз модно бути за воєнний соціалізм. Якщо неоліберали заради перемоги у війні пропонують скорочувати соціальні видатки та віддавати національні богатства іноземним капіталістам, то «Соціальний рух» або «Народовладдя» [1] бачать можливість здобути перемогу у війні за допомогою державної монополії на експорт і націоналізації ключових секторів економіки. Заради справедливості, не можна не ставитись із розумінням до мілітаристичної риторики наших демократичних соціалістів: в умовах програних битв, російського терору сам оточуючий відчай вимагає шукати радикальних рішень. Усі ми передусім хочемо зберегти якомога більше життів, зберегти свободу, а тому перемога над російською військовою машиною – це необхідність. Проте ця ж необхідність не повинна заганяти нас у пастку «екзистенційних загроз», на фоні яких будь-яке «менше зло» буде здаватись красивим. Очевидно, що українська демократія має вижити, але чи дійсно цьому допоможе тотальний державний контроль (хай і під соусом «робітничого контролю»)? У зв’язку з цим першим завданням цього есе буде спроба дати на це питання негативну відповідь.

Може виникнути питання: навіщо вступати в полеміку з марксистами на сторінках анархістського самвидаву? Для мене це передусім спроба розпочати дискусію в українському анархізмі щодо «економіки під час і після війни», про яку ми говоримо дуже мало. «Комітет спротиву» та «Колективи Солідарності» щодо цієї теми зберігають мовчання. «Чорний стяг» просто каже: «Націоналізувати треба все, що можна націоналізувати». І хоча мені імпонує погляд «Екологічної платформи», що «радикальна децентралізація є ключем до автономії і неієрархічного способу, стійкого способу життя» і що «піратські підрозділи» найприємніший варіант потрапити на війну, але «ЕП» не пропонує конкретики [2]. Можна кепкувати з марксистів, які, не маючи жодної політичної ваги ні в українському парламенті, ні серед українських мас, пишуть програми так, наче от вже зараз будуть ділити міністерства в уряді. Так, можливо є актуальніші справи, які заважають анархістам писати памфлети. Але факт залишається фактом: у нас програми немає, а в них є. Тому друге завдання тексту – це спроба окреслити програмну альтернативу колективістським проєктам, які домінують в сучасній лівій українській думці.

Нарешті, щоб уникнути можливих спекуляцій, підкреслю, що право на самозахист є в кожної людині, якій загрожує насильство та пригноблення, а тому кожна людина має право реалізувати свій захист тими засобами, які вважає для себе найкращими. Висновки тексту щодо політики «Соціального руху» можуть здатись категоричними, але в питанні збройної підтримки України й критиці міжнародної лівиці за «кемпізм» я з демократичними соціалістами повністю солідарний. Загалом я би хотів, щоб цей текст сприймався як товариська критика, бо, попри ідеологічні розбіжності, я поважаю цю організацію за допомогу робітникам, профспілкам і міжнародну адвокацію. 
 

II. Хибний шлях демонтажу олігархічного капіталізму

У березні цього року «Соціальний рух» опублікував політичну заяву «Зберегти Україну, а не олігархів. Заклик до змін, що відвернуть поразку України». У ній було висунуто ряд тверджень, які на мою думку, заслуговують скептичної оцінки. 

Цитата №1:
«На нашу думку, зміцнити оборону України міг би перехід до політики “воєнного соціалізму”, яка означатиме мобілізацію достатнього обсягу капіталу на службу державі за рахунок конфіскації та відмову від регулювання економіки ринком».

Цитата №2:
«Перешкодою для ефективного залучення ресурсів виступає неоліберальна політика, яка понад усе пріоритетизує приватну власність, заохочує свободу отримання прибутку та його присвоєння приватними особами… Переважна більшість фінансових ресурсів має концентруватися в руках держави і вкладатися в оборонну галузь, а приватний капітал має піддаватися прогресивному оподаткуванню, щоб наповнювати державний бюджет».

Із цих двох цитат можна зробити наступні висновки: на думку «Соціального руху», перешкодою для ефективного залучення ресурсів є економічна свобода «приватних осіб». Економічна свобода (або, у межах їхнього дискурсу, «регулювання економіки ринком», «свобода отримання прибутку») заважає зміцнити оборону і тому має бути обмежена. Для цього «Соціальний рух» пропонує в заяві ряд кроків: перегляд права на власність; державне управління стратегічними галузями, системами життєзабезпечення та об'єктами критичної інфраструктури; денонсація офшорних угод, що дозволяють уникати опадткування; введення прогресивних податків (верхня податкова ставка – 90%) та податок на розкіш; встановлення державного контролю над експортом (торгівлею).

Важливою також є Цитата №3 з цієї політичної заяви:
«Специфіка становища України полягає в тому, що демонтаж олігархічного капіталізму стала як ніколи можливою в умовах повномасштабної війни і має під собою глибоке суспільне виправдання. По-перше, значна частина суспільно-важливих послуг, які визначають стійкість України, вже надаються державними підприємствами (залізниця, пошта, медицина, освіта, банки). По-друге, численні підприємства (передусім, пов’язані з російськими олігархами) були націоналізовані, а частка ВВП, що перерозподіляється через бюджет, зросла. По-третє, українські олігархи втратили частину своїх багатств і важелів управління, все більше поступаючись впливу державної влади».

Іронія в тому, що в цитаті №3 «Соціальний рух» стверджує, що централізація капіталу в руках держави робить можливим демонтаж олігархічного капіталізму. У той же час ми бачимо, що за умов, коли значна частина економіки та соціальних послуг вже перебувають під державним контролем,  олігархічний капіталізм все ще не демонтований. Більше того, як демонструють скандали з розподілом землі в Києві або підвищенням тарифів на комунальні послуги, олігархи якраз збагачуються завдяки земельної, тарифної та інших державних монополій. Натомість підвищення рівня оподаткування, обмеження і численні заборони фінансових операцій з боку НБУ вже зараз змушують багатьох робітників закривати ФОП і переходити в тіньовий сектор економіки. Врешті, якщо «Соціальний рух» стверджує, що обмеження експорту будуть сприяти демонтажу олігархічного капіталізму, то чи не треба тоді бути послідовним і аналогічно сприймати позитивно «тарифну війну» Дональда Трампа? 

Міф про те, що олігархічний капіталізм (він же неолібералізм) живиться «економічною свободою» та «регуляцією ринку» підтримується неоліберальними політиками, щоб приховати абсолютно примусовий і насильцький характер перерозподілу власності через державні монополії (зокрема, через постійний перегляд та аудит права власності) в інтересах конкретних груп. Яскраве свідчення цьому: українська приватизація 1990-х; період режиму Януковича, коли, фальсифікуючи справи про незаконне збагачення та присвоєння майна, «сім'я» колишнього президента грабувала підприємства та сконцентрувала великі багатства в своїх руках; сучасні наміри уряду націоналізувати і продати майно профспілок, утворених за часів СРСР. Навпаки, саме економічна свобода, тобто вільний і добровільний обмін (або, за класичним визначенням, вільний ринок) – це те, що створює загрозу для капіталізму та олігархів. Банальний протест проти підвищення цін на комунальні послуги – це стихійна боротьба проти нав'язаних монополією умов на ринку та відвоювання свободи самим визначати умови обміну, і ця боротьба, якщо досягне успіху, прямо зможе нашкодити прибуткам і владному становищу еліт, що отримують від монополій зиск. Що вже казати про ситуації, коли люди з метою мінімізації витрат на ціни таких логістичних гігантів, як «Укрпошта» та «Нова пошта», знаходять знайомих чи друзів, щоб перевезти вантаж за нижчу ціну. Або можна згадати практику, коли люди беруть у своїх знайомих у борг, а не оформляють кредити в банках, чиє домінуюче положення цілком і повністю тримається на цілому ряду обмежень на створення банків та організацію власних фінансових операцій. 

Тому економічна свобода — це не ворог, а союзник у боротьбі проти олігархічного капіталізму. Але замість того, щоб цього союзника підтримати, «Соціальний рух» звинувачує його у тому, що через нього не вистачає ресурсів на оборону. У підтримку цих звинувачень інші автори категорично відкидають сумісність «індивідуальної комерції» з національними інтересами [3]. Але якби українці не мали такої економічної свободи, як зараз, чи отримала б армія таку велику волонтерську підтримку від суспільства? Якби українці не мали такої економічної свободи, чи були би вони здатні вижити і надавати допомогу один одному в умовах кризи соціальної інфраструктури? Якби українці не були «егоїстами», чи не опирались би вони окупації, яка прямо поставила під ризик їхню індивідуальну свободу, добробут, владу? Навпаки, з економічної свободою у нас ресурсів на оборону більше, ніж могло бути. Якби централізованому забезпеченню не було низової альтернативи, багато солдат, у кращому випадку, отримали би потрібне обладнання значно пізніше. Звісно, можна не визнавати волонтерство та добровільні пожертвування ринковими відносинами (хоча ринок допускає обмін і без мети отримання прибутку), оскільки це благодійність, взаємодопомога. Але щоб колективи могли займатись благодійністю, члени цього колективу повинні мати хоча б якісь накопичення, щоб їх витрачати на той чи інший вид допомоги. То не краще замість того, щоб нав'язувати працівникам одного агента для «фіскального активізму», сприяти більшій децентралізації перерозподілу доходів? 

Не буду повторювати загальновідомі застереження всіх анархістів, що економічна централізація загрожує бюрократичною диктатурою. У заяві «Соціальний рух» дуже тверезо усвідомлює корупційні та інші ризики подібного, тому виступає за робітничий контроль (Цитата №4):

«Встановлення на підприємствах робітничого контролю як дієвого інструменту внутрішнього аудиту та форми самоорганізованого суспільства. Від перших днів війни до сьогодні країну супроводжують корупційні скандали пов’язані з нецільовим використанням коштів. Постійний контроль з боку профспілок та рад трудових колективів – це запорука більшої прозорості дій керівництва та запобігання випадкам корупції. Можливо підкупити окремих людей, але неможливо підкупити весь колектив. Надання дієвих контрольних повноважень профспілкам послугує стимулом для розвитку справжнього робітничого руху».

Проте і ця цитата містить парадокс, притаманний марксистській політичній думці: від держави вимагається встановити вертикально робітничий контроль у вигляді горизонтальних форм самоорганізації робітників. На практиці та ж система вищої освіти показує, що можна законодавчо зобов'язати створити і надати певні контролюючі повноваження органам громадського контролю, але фактично ці органи функціонують фіктивно, для дотримання вимог законодавства і підтримують владне статус-кво. Враховуючи корупційність, бюрократизованість і вождизм таких найбільших профспілкових об'єднань, як Федерація профспілок України та Конфедерація вільних профспілок України, говорити про масовий низовий профспілковий рух в Україні, на нашу думку, зараз рано.

У підсумку зазначу ключові наші тези, чому я вважаю стратегію «Соціального руху» по будівництву «воєнного соціалізму» помилковою:

1. Державний контроль і монополії історично лише посилювали український олігархічний капіталізм, а не навпаки. Відповідно, політика, що пропонується «Соціальним рухом», не приведе до демонтажу чинної соціально-економічної системи, але лише посилить ще більше централізацію капіталу в руках окремих елітних груп. 
2. Економічна свобода, або «регуляція економіки ринком» є одним із факторів, що сприяє обороні Україні та забезпечує виживання та взаємодопомогу між мільйонами людей в умовах кризи соціальної інфраструктури.
3. Встановлення робітничого контролю на підприємствах в умовах відсутності низового руху буде фіктивним кроком, який на практиці приведе не до стимуляції робітничого руху, а до посилення владного положення власників і бюрократів, що контролюють підприємства. 

III. Альтернатива «воєнному соціалізму» 

Я вище коротко зазначив концептуальну рамку можливої альтернативи політиці, що пропонує «Соціальний рух»: радикальна децентралізація та розвиток економічної свободи. На мою думку,  посилення обороноздатності економіки України лежить через посилення автономії на силу та економічну автономію кожного окремого індивіда. Саме це відкриє простір для появи нових виробничих потужностей, поширення взаємодопомоги та встановлення реального суспільного контролю над засобами виробництва.

Відзначу, що дивно те, що на лекції, де була фактично представлена аргументація згаданої вище політичної заяви, представники «Соціального руху» стверджували, що надихались політикою таких імперіалістичних держав, як Сполучені Штати, Великобританія, Ізраїль. Натомість нічого не було сказано про анархістів Каталонії – дійсний історичний приклад, коли робітничі маси самоорганізувались і встановили робітничий контроль над підприємствами, а також мобілізували ресурси для оборони республіки від фашизму. Для нас цей експеримент важливий, бо він продемонстрував зокрема і шкоду політики централізації для оборони країни, яку проводив іспанський уряд за активної підтримки Сталіна. Історія лівого руху повна прикладів, коли децентралізовані та економічно автономні групи практикували самоврядування і достатньо ефективно протидіяли арміям, у той час як централізовані альтернативи опинялись на крок від катастрофи, а потім вироджувалися в авторитарні режими. 

Саме цими прикладами (та їхніми помилками) я надихався при цій розробці цієї альтернативи: короткого списку з шести прав, які мають бути забезпечені в українській політичній системі. На мою думку, саме їх імплементація, боротьба за них краще посприяє демонтажу олігархічного капіталізму та посиленню української обороноздатності:

1. Безумовне право на страйки, без примирних процедур. Хочете, щоб робітників чули і на них не паразитували капіталісти? Тоді їм для цього треба лише один інструмент – право не ходити на роботу, якщо їх щось не влаштує. Подивимось, як після цього роботодавцям вдастсься змусити їх працювати за копійки.

2. Право працівників на експропріацію виробництва, якщо його власники довели підприємства до банкрутства або не виплатили заробітну плату. Як показує практика аргентинських робітничих кооперативів, це дозволило багатьом людям знайти роботу і повністю відновити підприємства, які, на думку неолібералів, були «нерентабельні». В України подібні ініціативи могли би сприяти реіндустріалізації. 

3. Право на зайняття та обробку незайнятої, невикористовуваної землі, право на проживання в пустому житлі. Хоча сьогодні за законом усі громадяни України, які досягли 18 років, можуть обрати вільну ділянку і приватизувати її, у дійсності це право важко реалізувати якраз через земельні монополії, коли великою кількістю землі володіє власник, який не користується нею повноцінно та не дає іншим обробляти її своєю працею. Ці земельні монополії підтримуються державою, яка захищає їх своїм силовим апаратом. Саме тому люди повинні мати право на зайняття будь-якої невикористовуваної землі, яку вони самостійно оброблятимуть своєю працею. Гадаю, що це вирішить багато проблем, повязаних з занедбаністю соціальної інфраструктури і допоможе забезпечити базові потреби населення. Вільний доступ до занедбаної землі та будівель – це шлях до відновлення шкіл, лікарень, доступного житла – усього того, що через жагу до пасивного прибутку обмежується в доступі лендлордами з державою за спиною. 

4. Право будь-якої особи засновувати власні установи без державного ліцензування, скасування державних відсоткових ставок. Надання права кожному вести кредитну діяльність. У цьому пункті я багато в чому надихаюсь прудонівським мютюелізмом: оскільки у робітників є власні накопичення, кооперація через народні банки значно розширить їхні економічні можливості. Зараз ми не можемо легально самостійно займатись кредитуванням, оскільки нас фактично примушують інвестувати конкретним установам, і поле для економічної взаємодії та пошуку інвестицій суттєво обмежене.

5. Право на добровільну сплату будь-яких податків та тарифів. Контролювати якість і доступність державних послуг і розподіл державних коштів сьогодні можуть лише представницькі організації. Варто розуміти, що добровільність сплати податків посилює переговорну позицію звичайних людей у відносинах із державою, оскільки тоді державні функціонери будуть розуміти, що в разі незадовільного виконання своєї роботи вони можуть залишитися без фінансування та бути звільнені, тому що платники податків просто розірвуть із ними контрактні відносини, якщо вони будуть незадоволені бюрократизованістю, низькою якістю послуг і неадекватністю розподілу коштів із боку держави. На мою думку, кращих лік від корупції і субсидування олігархічного бізнесу не вигадати. 

6. Право на володіння та виробництво будь-яких видів зброї. Цей пункт для мене має центральне значення, адже він ставить за мету демонтувати найбільш важливу державну монополію – монополію на силу, що тримається зокрема на монополії на технології виробництва озброєння. В умовах війни демонополізація цієї структури може значно сприяти розширенню малого військового виробництва, зробити дешевшими витрати на виробництво зброї і, таким чином, більш сприяти задоволенню військових потреб. Врешті, коли виробництво зброї буде вільним і доступним для всіх, воно водночас дасть простір для організації армії та поліції на більш демократичних, горизонтальних засадах. Зняття обмежень на створення та купівлю зброї без ліцензії дасть робітникам можливість захищати себе від поліції та бандитів, яких наймають капіталісти задля тиску на профспілкових активістів і придушення страйків. Таким чином, демонополізація доступу до сили призведе до потенційного посилення профспілкового руху як самостійного низового явища боротьби робітників за своє майбутнє. 

Звісно, завжди є нюанси, які вимагають подальших колективних обговорень і уточнень. До прикладу, чи має на рівні громади конкретного населеного пункту встановлюватися ліміт на відсоткову ставку тощо. Проте головна перевага цієї альтернативи у тому, що вона пропонує інструменти, які можуть на практиці розширити можливості працівників захищати себе від неолібералізму і посилювати оборону, не покладаючись при цьому на державне регулювання. Боротьба за імплементацією цих інструментів може вестись так само, як рух за громадянські права в Сполучених Штатах, об’єднуючи навколо себе різні соціальні групи і в різних сферах життя. Більше того, на мою думку, лише за дотриманням цих шести пропозицій втілення «воєнного соціалізму» «Соціального руху» стане реальним і убезпечить його від ризиків симуляції робітничого контролю та бюрократизації. 
 

IV. Замість висновків. «Зберегти країну, а не військову диктатуру»

Окремо хочу зазначити, що при написанні тексту статті я думав також про ризики подальшої мілітаризації України, що, враховуючи сучасну ситуацію, є дуже вірогідною тенденцією. Досить ймовірно, що військово-промисловий комплекс буде розвиватись далі централізовано, а регулювання економічного життя водночас зі скороченням соціальних зобов'язань буде лише посилюватись. Потенційна тимчасова деескалація може відкрити шлях до влади реакційним силам, які будуть штовхати країну на авантюрні наступальні операції. Централізоване управління армією, її відповідне забезпечення вже створило купу проблем; примусова мобілізація так і не вирішила дефіцит людських ресурсів попри зниження віку, у той час як в населення відсутні інструменти суттєво протидіяти зложиванням уряду та силових структур. І хоча я, як і всі, боюсь повної окупації України, але не менш я ще боюсь за ці залишки демократії, що знаходяться в кризовій ситуації через, зокрема, військовий стан.

Я переконаний, що зберегти країну можна лише, якщо надати більше інструментів для її збереження кожному українцю. Саме український народ є гарантом національного суверенітету. Не силові структури і не військово-промисловий комплекс, які зацікавлені передусім в забезпеченні владного положення і прибутках від своїх монополій. Лише українці своєю автономією та реалізацією своїх свобод надають цій війні національно-визвольний характер. 

Примітки автора:

1.  У статті аналізується політична заява «Соціального руху», але політична програма і заяви «Народовладдя» майже ідентичні, на мою думку.

2. Зін «Екологічної Платформи»: https://t.me/ecoplatform/2551?single

3. Так, наприклад, лівий націонал-демократ Владислав Стародубцев в своєму есе «Українське республіканство» пише: «Багато в чому сьогодні ідеологічна система екстремального егоїзму несумісна з вимогами часу та національним самовизначенням в цілому. Як ідеологія, заснована на індивідуальній комерції та прибутку, зниженні податків та повної відсутності соціальної відповідальності, вона не може бути сумісною з ідеологією колективної допомоги, спільності та самоцінности людських об’єднань».

Відредагував і доповнив Денис Хромий