Держава – наш стародавній ворог

Кожен соціаліст хоче створити світ, який би виглядав інакше ніж наш теперішній, але не кожен соціаліст хоче використовувати однакові методи для досягнення цієї мети. Анархісти, наприклад, вважають, що держава має бути подолана за першої же нагоди, щоб звільнити людей та побудувати новий устрій на принципах самовизначення та горизонтального самоврядування. Інші ж, такі як марксисти-леніністи та соціал-демократи, вважають захоплення державної влади життєздатним методом для створення нового світу. Однак це переконання ґрунтується на неправильному розумінні того що таке держава. Якщо почати критичніше розглядати сутність держави, то стає зрозуміло, що цей апарат примусу неможливо використати задля справжнього звільнення.
 

У цьому короткому есе я спочатку опишу ключові ознаки стародавньої держави. Далі я буду розгорну думку про те, що хоча сучасна держава і є більш складним явищем, ніж вона була в минулому, держава все одно зберігає свою початкову суть, тому що залишається централізованою системою інститутів примусу, яка накопичує ресурси, суворо ці ресурси захищає і розпоряджається ними на користь певної еліти. У кінці цієї статті я стверджуватиму, що такі сучасні ідеології, як лібералізм чи націоналізм, є політичними доктринами, які намагаються спотворити та приховати незмінну природу держави.

У цілому мої сумніви полягають у тому, що якщо держава не змінила свою іманентно репресивну природу протягом тисячоліть, то чому держава повинна зміниться зараз і чому вона взагалі раптом має перетворитися з інструменту гноблення на інструмент звільнення?

Держава в Стародавньому світі

Держава, під якою я маю на увазі централізовану організацію інститутів примусу і яка претендує монопольно керувати конкретною територією та її населенням, існує близько шести тисяч років. Одна з найдавніших держав утворилася в Месопотамії близько 3500 року до нашої ери. Тим часом царства фараонів Єгипту почали виникати в 3200 році до нашої ери, а писарі династії Шан почали записувати історії централізованих держав у басейні Хуанхе в Китаї приблизно в 1200 році до нашої ери. Дивлячись на ту послідовність, з якою різноманітні держави з’являлися одна за одною по усьому світі протягом всієї історії і які досі продовжують існувати, прибічникам уявлення, що «держава виникла в результаті закономірного історичного розвитку», можна було би пробачити їхнє невігластво та помилковість у тлумаченні історії.
 

Однак варто пам’ятати, що людство існує близько трьохсот тисяч років, тобто десь у п'ятдесят разів довше, ніж стародавні держави. Отже виходить, що держави – це досить пізнє явище в людській історії. Більш того, ці держави не з'явилися відразу, тому що їм передували утворення та поступ безлічі інших людських суспільств і соціальних організацій, які існували за десятки тисяч років до них і з яких ці держави врешті-решт розвинулися. Таким чином, важливо вивчити контекст появи держав, а саме те, шо вони сформувалися в результаті цілеспрямованих спроб еліти консолідувати свою владу та забезпечити собі стабільну можливість експлуатувати як власне населення, так і населення інших завойованих держав.

Коли перші держави виникли, кожна з них прагнула отримати владу та діяти за схожою логікою. Антрополог Джеймс Скотт сформулював деякі головні риси цієї логіки в своїй книжці «Проти зерна: глибинна історія найдавніших держав»:

1. Привласнення землеробства задля вирощення таких зернових культур, як пшениця чи кукурудза, які забезпечували достатньо їжі для забезпечення населення і слугували зручною одиницею виміру в оподаткуванні.
2. Будівництво міських стін і оборонних споруд для захисту державних ресурсів.
3. Розвиток систем письма та діловодства з метою налагодити інститути законодавства, адміністрування та оподаткування.
4. Створення та підтримка рабських умов праці, щоб гарантувати експлуатацію робочої сили та видобуток ресурсів.

Не кожній державі були властиві ці ознаки в однаковій мірі, однак вони слугують корисними орієнтирами в дослідженні стародавніх суспільств. Крім того, кожна з ознак доповнює одна одну. Наприклад, експлуатована робоча сила створювала продукти, які використовувалися в оподаткуванні, у той час як оподаткування сприяло накопиченню багатства, яке вже потім панівна еліта використовувала для будівництва захисних стін. Ці стіни, у свою чергу, захищали законодавців і збирачів податків, які експлуатували робочу силу. У такий спосіб численні механізми гноблення підтримували та відтворювали один одного, формуючи загальну динаміку та логіку діяльності всієї держави.

Із зростанням могутності цих держав їхня тенденція до централізації та закріплення на конкретній території лише посилювалася. Це був процес, за якого державна еліта консервувала власне панування за допомогою створених нею інститутів. Інституційна влада давала панівному класу відчуття безпеки та впевненості в майбутньому, які також забезпечувалися наявністю апарату фізичного та правового примусу у вигляді армії, поліції та законів. Закони в державах писалися та пишуться державними адміністраторами та законодавцями, які потім впроваджуються насильницьким шляхом на всій території держави.
 

У Римській Імперії, наприклад, влада та інфраструктура були неймовірно централізовані, що привело до неоднозначних наслідків. В епоху, коли влада Римської імперії була щільно консолідована під єдиним керівництвом, заснування колоній, підкріплених розгалуженою інфраструктурою, стало її ключовою тактикою. Деякі з цих колоній, зазвичай найуспішніші, іноді описуються як «маленькі Рими» через схожість між структурою кожного римського центру влади та римської столиці. Інфраструктурне пов’язування цих колоній із Римом мало як ідеологічне, так і практичне значення для імператора, чия влада повинна була простягатися від центру до периферії країни. Відоме прислів'я «всі дороги ведуть до Риму» не просто так з’явилося, оскільки воно відображає дійсну практику централізації, яка дозволила забезпечити ефективний контроль над імперією.

Тим часом у стародавньому Китаї бюрократи проходили спеціальне навчання та складали іспити з державного адміністрування, а також сформували власні практики та культуру, які допомогли увіковічнити адміністративну владу різних династій, відокремивши урядовий клас від народу та створивши великомасштабну централізовану імперію. Централізована політична система імперії Маур’їв (приблизно 322-185 роки до нашої ери, існувала на території сучасній Індії) підтримувалася на регіональному рівні місцевими принцами, радами та адміністраторами, завдяки чому вищий клас набув такої політичної єдності, якої тоді ще не було в Південно-Східній Азії. Ці сталі політичні (такі як рада) або матеріальні (мури та замки) структури стали тим фундаментом, на якому була вибудована влада еліти.

Хоча в бездержавних суспільствах (у таких, як, наприклад, кочові групи чи племена) теж можна спостерігати наявність владних еліт, саме державні суспільства найбільше посприяли інституційному і політичному посиленню та закріпленню цього політичного явища. Саме за умов державної організації соціального буття ієрархічна влада стала переважати всюди: у замку, у палаці чи в розгалуженій столиці. Ця влада могла набувати вигляду як внутрішньої консолідації державного механізму (як у прикладі з Китаєм чи з  імперією Маур’їв), так і у вигляді імперії, чиї центри влади завжди прагнули розширитися за допомогою підпорядкованих їм колоній (як у випадку з Римською імперією). Так чи інакше, якою не була би централізована влада, вона завжди вкорінена в соціальних інститутах еліти та її бюрократії.

Держава – це схильний до сталості централізований апарат примусу, чия регулятивна діяльність у різноманітних сферах (законодавство, економіка, освіта, зовнішня політика тощо) націлена приносити користь одній конкретній групі: панівному класу. У структурі багатьох або навіть більшості суспільств можна виокремити певну домінантну групу, клас чи касту. Однак саме за умов державної організації панування певного класу чи соціальної групи втілюється та відтворюється за допомогою розгалуженої системи інститутів. Порівняйте, наприклад, римлян і гунів. Під керівництвом Аттіли Гуни (434-453 роки нашої ери) контролювали значну територію, суспільне життя на якій скоріше регулювалося конфедерацією племен, а не державою. Невдовзі після смерті Аттіли Імперія гунів, яка не мала жодної централізованої структури для збереження влади панівної еліти, повністю розпалася. Тим часом Римська держава, попри зміни в керівництві, в основному залишалася державою з чітко визначеною інституційною ієрархією, правилами та класовим поділом суспільства.

Представникам привілейованого класу загалом властиво прагнути увіковічнити своє правління шляхом створення та зміцнення державних інститутів. Навіть у недержавних суспільствах еліти схильні розширювати та/або підтримувати свою владу, перетворюючи суспільство на ту чи іншу форму держави. Монголи, наприклад, підтримували адміністративну владу своєї імперії через інститути, які вони поставили під свій контроль. І монголи не були першими, хто додумався до цього, оскільки багато інших недержавних суспільств робили щось подібне сотні років тому. Нащадки германських і галльських панівних класів, які успадкували Європу після падіння Риму, не залишилися простими племенами, а натомість почали складати кодекси законів, будувати замки, займатися збором податків і організовувати торгівлю. Возведення політичних інститутів для закріплення влади елітної групи зміцнило панування лідера, вплив його династії і, що важливіше, законсервувало їхній привілейований статус.

Сам по собі принцип, згідно з яким тут описано сутність держави, є спрощеним, але в кінцевому підсумку важливим. Давні держави представляють квінтесенцію того, чим держава завжди була. Якщо коротко, то держава виконує три фундаментальні функції: накопичує ресурси та людей, стягує з них податки, щоб підтримувати життєздатність своїх інститутів та охороняти власні кордони, і слугує інструментом правління конкретної елітної групи.
 

Історія стародавніх держав – це також історія передумов зародження держав, яка розповідає про те, як елітні групи спочатку забезпечили собі владу через централізовані політичні інститути, а потім розширили цю владу шляхом накопичення ресурсів та контролю над територіями. У результаті процес виникнення держави запустив ланцюгову реакцію відтворення еліти, яка продовжує інертно відтворюватися, доки цей ланцюг не буде розірваний, знаменуючи подолання самої державної форми організації суспільних інститутів.

Держава в сучасному суспільстві 

Хтось може заперечити, що структура сучасної держави після кількох тисяч років радикально або навіть неймовірно відрізняється від стародавньої держави. Зрештою, чи не правда, що сучасна держава набагато складніша, експансивніша та демократичніша, а тому не має вже до свого деспотичного походження ніякого відношення? Схвалене державою рабство, наприклад, було (принаймні номінально) скасовано. У сучасних ліберальних державах озброєні бандити (переважно) не можуть захопити ваш дім і землю. Натомість, ми маємо складні системи всенародного голосування і нібито консенсусні та ефективні способи збору податків з кожного громадянина незалежно від майнового становища. Проте, попри весь цей позірний прогрес, основні характеристики, властиві стародавній державі, залишаються. Давайте повернемося до тих наведених Джеймсом Скоттом чотирьох основних ознак стародавньої держави і подивимося, наскільки їх можна застосувати для опису сутності сучасної держави:
 

1. Хоча сьогодні зерно й не є ціллю держави при зборі податків, але накопичення та використання ресурсів (паливо, земля, продовольство) залишається одним із головних фундаментів економічної влади держави.
2. Замки вже сьогодні не використовуються, але держави продовжують будувати стіни та паркани, створювати служби контролю кордону і наймати поліцію, щоб захищати економічну та політичну владу держави.
3. Законотворча та адміністративна структура держави тепер набагато агресивніше, експансивніша і складніша. Державні адміністратори регулюють усе: від збору податків до питання того, яку їжу нам споживати, а яку – ні.
4. Держава все ще сприяє відтворенню та закріпленню рабських умов праці, але вже більш опосередковано. Незважаючи на те, що сьогодні трударі можуть змінювати свого роботодавця та не носити кайданів, система найманого рабства змушує людей продавати себе під постійною загрозою зазнати страждань від бідності та голоду.

Я ні в якому разі не заперечую те, що кожен із цих аспектів став дещо складнішим. Однак ці рівні складності – це лише зовнішнє нашарування над самим субстратом структури держави. Візьмемо, до прикладу, націоналізм. Націоналізм – це проста ідея: у вас є нація людей із теоретично спільною ідентичністю і цю ідентичність слід відстоювати через політичний рух. Націоналістичний рух втілює свої прагнення через державний апарат, за допомогою якого він конструює чітко визначене відчуття спільного громадянства та відчуття зв’язку зі спільними історією та культурою, навіть якщо ця історія та культура ґрунтуються на національному міфі. У будь-якому випадку, держава пов’язує національну ідентичність із собою як творцем і захисником цієї ідентичності.

Однак це відчуття приналежності до національної спільноти багато в чому ілюзорне, оскільки, як і в стародавній державі, правлячий клас все ще відокремлений від класу, над яким він панує. Позірний культурний зв’язок із вашими політиками не є дійсним, оскільки політична еліта соціально відділена від решти суспільства. За умов класового поділу суспільства політики стоять вище по ієрархії над працюючою частиною народу,  у той час як ці ж політики використовують національну ідентичність, аби прищепити вам втішну думку, що ваша держава належить вам. Ні, так не було і ніколи не буде. Зніміть окуляри ідеології і тоді ви побачите щось, що досить сильно нагадує соціально-економічні відносини між старими правлячими елітами та їхніми підданими в стародавніх державах.
 

Ілюзія спільності, яку пропагує націоналізм, безпосередньо пов’язана з ілюзією ліберальної «демократії». Справді, державна демократія – це все що завгодно, але не реальна демократія, як проникливо підмічає колектив CrimethInc:

«Представницька демократія обіцяє можливість правити один одним на основі ротації людей у владі. Однак тимчасова, змінна та розпилена влада така ж ієрархічна, як і капіталістичний ринок, оскільки правителі, які володіють набагато більшою владою ніж усі інші, все одно залишаються»

Коли політики говорять про «волю народу», «долю нашої нації» або колективне «ми», вони ототожнюють себе та державу з людьми, над якими вони панують. Ця риторика може здатися схожою на націоналізм, і це не випадково, оскільки «ми» націоналізму тут пов’язується з «ми» ліберальної демократії. Додайте деякі такі елементи ліберальної «демократії», як загальне право вибору представників (право, за яке доводилося боротися різним групам громадян), і ви отримаєте зручний спосіб для держави конструювати про себе таке уявлення, нібито вона єдина з народом і що насправді вона є цим самим народом, скриваючи правду про свою дійсну природу як апарата насильства та примусу, який паразитує, експлуатує та панує над «своїм» народом. У стародавніх державах роль забезпечення панування держави над народом через формування ілюзій про тотожність народу та держави виконували зазвичай релігія або імперські культи, але стародавні держави й помріяти не могли про те, щоб займатися конструюванням подібних ілюзій в таких масштабах та намагатися завуалювати свою ієрархічну сутність поверхневою «демократичністю» лібералізму. Ключові ознаки стародавньої держави (суди, в’язниці, армія та податкова служба) досі властиві сучасним державним утворенням. Як й в минулому, держава до сьогоднішнього дня залишається централізованою системою інститутів примусу, яка накопичує та захищає свої ресурси і кордони.

Давайте на мить повернемося до ідеї ліберальних демократів про державу, яка керується народом в інтересах цього народу. Проблема із застосуванням цієї ідеї для опису структурної природи держави полягає в тому, що створення нової держави неминуче тягне за собою появу інститутів влади панівного класу чи політичної еліти, яка потім використовує ці владні інститути для увіковічнення свого становища (свідомо або несвідомо). Навіть якби в суспільстві не було політичної еліти, вона зародилась би під час виникнення держави з тієї причини, що сама держава як ієрархічний інститут управління соціальним життям неодмінно обумовлює поділ суспільства на керуючих і керованих, на експлуатуючих та експлуатованих. Це одна з причини чому анархісти вважають, що ми повинні шукати будь-яку можливість уникати створення державних та, ширше, ієрархічних форм управління. У цьому контексті варто навести розлогу цитату Ерріко Малатести, оскільки вона гарно розкриває суть того, про що я тут пишу:

«Утім, якби держава навіть і бажала, вона не могла би задовольнити всіх. Якщо вона зуміла би задовольнити кількох, вона викликали би незадоволення багатьох інших, а отже мала би захищатися проти незадоволених, що змусило б її піклуватися про інтереси лише однією частини народу, аби заручитися її підтримкою. У такому випадку закрутилася би знову стара історія привілейованого класу, який утворюється за сприянням держави і який, якщо йому не вдасться зробитися власником землі, неодмінно спробує захопити ключові державні посади, щоб мати можливість гнобити і експлуатувати нас не менше, ніж капіталістичний клас.

Звикнувши бути господарями при владі, правителі не побажали би стати знову звичайними членами суспільства. Якщо вони побачать, що в них немає шансів зберегти свою владу, то вони принаймні спробують подбати максимально про те, щоб забезпечити собі привілейоване становище до того моменту, поки їм не доведеться передати владу іншим. Крім цього, вони вжили б усі доступні їм засоби, щоб привести до влади лояльних їм наступників, які використали би свою владу, щоб підтримувати та захищати інтереси тих, кого вони змінили. Механізми правління все ще залишились би в одних і тих самих руках, а тому “демократія”, тобто позірне та ілюзорне правління «всіх», як завжди закінчилася б “олігархією”, тобто правлінням кількох, правлінням одного класу.

І наскільки всемогутньою і репресивною була би подібна олігархія, яка має в своєму розпорядженні весь суспільний капітал та усі громадські служби, починаючи від продовольства до виробництва сірників, від університетів до музичних театрів!»

Причина чому держави часто настільки недемократичні полягає в тому, що вони ніколи й не задумувалися як інструмент для справжнього горизонтального управління народом своїм життям, а тому держава просто нездатна за своєю структурою бути втіленням реального народовладдя. Увесь народ не може керувати централізованою системою інститутів примусу, яка контролює вертикально (згори донизу) певну територію; централізація закономірно обумовлює поділ суспільства на керованих і керуючих, а тому за державної форми організації керує саме панівний клас або політична еліта, які користуються наявною владою задля задоволення своїх інтересів і підтримки власної влади. Справжня демократія починається з подолання держави.
 

Ієрархічна структура держави як органу управління, який накопичує та захищає ресурси (і людей) неминуче відокремлює керівників від того, чим вони керують. Держава сама собі – це окремий від загального суспільства організм, який живе своїм життям та має власні інтереси. Це знову добре підсумував Малатеста, коли він писав про державу наступне:

«Держава, тобто група людей, якій довірено приймати закони і яка має право використовувати фізичний примус, щоб змусити кожного підкорятися цим законам, вже собою конституює відділений від народу привілейований клас. Як і будь-яка стала владна структура, держава інстинктивно прагне розширити свою владу над суспільством, уникнути контролю з-боку народу, нав'язати власну політику і переслідувати свої специфічні інтереси»

Думка Малатести може здатися комусь банальністю, оскільки всі ми знаємо та часто погоджуємося, що політики служать власним інтересам. Ця правда доцільна у випадку з кожним політиком, правителем чи диктатором. Політична еліта керує державою на користь свого класу за рахунок експлуатації та покірності інших. Навіть коли здається, що правителі конфліктують між собою, вони залишаються єдиними та солідарними в своєму класовому інтересі зберегти та підтримувати панування над народом. Бізнесмени можуть воювати з політиками, а політики можуть воювати з аристократами та монархами, але, зрештою, кожна з цих груп має багато спільного: близькість до державного апарату та відокремленість від тих, ким цей апарат керує. Твердження про те, що ми всі належимо до однієї нації або що ми всі керуємо своїм соціальним життям через органи представницької демократії просто спотворюють реальність, яка полягає в тому, що політична еліта використовує державу для досягнення особистих цілей. Різниця між сучасними правителями, сучасними громадянином і підданими стародавнього королівства може бути не такою колосальною, як вам здається. Наш голос у цій системі важить дуже мало, а тому ми повинні створити нову систему, де голос кожної та кожного буде рівним і матиме достатньо можливостей, щоб його почули та поважали.

Висновки

Попри деякі несуттєві зміни, які можуть на перший погляд здатися значущими, протягом останніх шести тисяч років ключові ознаки держави залишалися незмінними. Замкові мури та фортеці змінилися прикордонними огорожами та військовими базами, місцеві міліції та судді – професійною поліцією та пенітенціарними службами, а збирачі податків – державними казначействами і департаментами грошово-кредитної політики. Кожний з цих інститутів примусу захищає ресурси, накопичені з експлуатації найманої праці, домашнього рабства жінок та колоніалізму, якими користується панівна еліта. Кожен із цих вищенаведених інститутів перманентно відтворює та закріплює привілейоване становище тих, хто близький до державного апарату, а також кожний з них використовує примус, який відіграє центральну роль в увіковічненні держави.
 

Стародавня держава була міцно налагодженим адміністративним і правовим апаратом, який кормився за рахунок зерна селян, стягував податки з підневільного населення та захищався за високими стінами, переслідуючи єдину ціль: забезпечити панівний клас владою. І ця влада – це не влада одного конкретного класу, а влада саме панівного класу загалом як стабільного соціального явища державної системи, який не змінюється залежно від того, хто складає його в ту чи іншу епоху. Інститути управління держави можуть навіть складатися з представників пригнобленого класу, як, наприклад, у випадку з «диктатурою пролетаріату», але цей пригноблений клас із часом стане новим панівним класом. Історія показує нам, як державні структури неминуче зосереджують владу в руках небагатьох, які нехтують звичайними людьми настільки, що народ може змусити державу почути його голос лише за допомогою надзвичайних зусиль. Пролетаріат, громадяни або маси, бувши численною групою людей, не можуть користуватися в своїх інтересах тим, що було створено для правління в інтересах небагатьох. Усі спроби створити «народну державу» закінчувалися та неодмінно будуть закінчуватися появою нової форми тиранії. Тип соціальної організації, за якої всі люди мають доступ до механізмів контролю та регуляції різноманітних сфер суспільного життя, буде радикально відрізнятися від державної форми організації.
 

Врешті-решт, до чого ці всі роздуми? До того, щоб зрозуміти що таке держава і прийти до усвідомлення необхідності відмовитися від неї як моделі суспільства. Держава – це апарат, який створює умови для контролю не в інтересах всіх, а в інтересах тих, хто володіє державною владою. Сама фундаментальна структура держави, без якої держава сама по собі не була би державою, відокремлює тих, хто нею керує, від нас – тих, ким вона керує, і не важливо чи реалізує вона це правління за допомогою високих мурів, чи за допомогою сучасної поліції. Тому спокуслива ідея захоплення та володіння державною владою від імені та задля інтересів простого народу приречена на провал.

Автор: Самюел Кларке

Оригінал: https://www.thecommoner.org.uk/the-state-our-ancient-enemy/

Переклад: Денис Хромий, Ешлі Спонтанне

Редагування: Денис Хромий