«Піратське Просвітництво»: анархістська антропологія українською

Девід Ґребер – один із найбільш знакових авторів сучасної лібертарної думки. Його книги «Борг: Перші 5000 років історії» (2011), «Утопія правил» (2015), «Лайняна робота» (2018) справили вплив як на академічний дискурс, так і на картину світу багатьох людей, далеких від науки. У більшості своїх праць Ґребер заворожує широтою матеріалу, ерудицією та сміливими концепціями. «Піратське Просвітництво, або Справжня Ліберталія», опублікована вже після смерті автора, у 2023 році, теж поєднує в собі ці риси. Однак, з іншого боку, це класичне історичне дослідження, обмежене в просторі часі. Своєю передісторією воно сягає 1989-1990 років, коли Ґребер жив на Мадагаскарі в рамках антропологічної експедиції. 
 

Загалом, ця книга розповідає про піратів «золотої доби» морського піратства, яка тривала між 1650 і 1730 роками. Її герої – класичні морські розбійники, що не визнавали жодної влади. Найчастіше команди таких піратів з’являлися після бунту матросів на якомусь звичайному кораблі. Справа в тому, що європейські держави на той момент здобували колосальні багатства завдяки морській торгівлі, і дисципліна на суднах була надзвичайно жорсткою. У матросів часто з’являлися причини для незадоволення, однак якщо вони це незадоволення виражали, то у них була одна дорога. Устрій класичних піратських спільнот досліджений досить непогано; відомо, що капітанів ці бунтівні матроси зазвичай обирали з-поміж себе, капітан часто залишався «першим серед рівних», а поза кораблем практично ніякої влади не мав; здобич пірати нерідко ділили порівну. Це все дуже нагадує запорозьких («низових») козаків, які також були вихідцями з феодального суспільства, ще й з кріпосним правом, але вийшовши за його межі, вони формували демократичну структуру ніби на противагу йому. 

Ґребер яскраво описує, як пірати свідомо дбали про свій імідж жорстоких кровожерливих бузувірів, щоб їх боялися і не чинили спротиву. Однак якщо вони натикалися на серйозний спротив, то нерідко просто тікали геть. Автор наводить цікавий факт, що, крім варіацій «Веселого Роджера», на своїх прапорах вони часто зображали пісочний годинник – і він означав «не стільки загрозу («ти помреш»), скільки чисте ствердження непокори («ми помремо, це лише питання часу»)». Тобто пірати часто усвідомлювали, що вони свого роду смертники й незабаром потраплять в пекло (в рамках християнської традиції). 

Основними районами діяльності піратів «золотої доби» була Атлантика (Карибське море та узбережжя Магрибу), Індійський океан і зокрема акваторія Мадагаскару. 

У 1724 році в Європі побачила світ книга «Загальна історія грабунків та вбивства найбільш зловісних піратів», написана буцімто капітаном Чарльзом Джонсоном. Насправді це був псевдонім Даніеля Дефо (автора «Робінзона Крузо»). У цій книзі в чисто художній манері розповідається, що піратський капітан Міссон, натхненний одним позбавленим сану католицьким ченцем, створив на Мадагаскарі Ліберталію – демократичну, егалітарну країну, де скасовано рабство і приватна власність (класична утопія в стилі Томаса Мора). Однак капітан Міссон – ледь не єдиний вигаданий персонаж у цій книзі, решта героїв «Загальної історії піратів» дійсно існували.

Девід Ґребер намагається прослідкувати витоки цієї легенди про Ліберталію, яка, вочевидь, існувала і до Даніеля Дефо. Піратські поселення справді існували на північному сході Мадагаскару між 1690 і 1740 роками, зокрема довкола бухти Антонжиль та на острові Нусі-Бураха, який європейці називали Сент-Марі (це основні локації, де відбувається дія книги). 

Автор розглядає захопливі історії про Адама Болдріджа, який називав себе «королем піратів» (але, здається, ніхто, крім нього, про це не знав) та Натаніеля Норта, який намагався налагодити стабільні та дружні відносини з місцевим малагасійським населенням. Якщо Болдрідж займався работоргівлею, то Норт і чимало інших піратів після 1700 року почали захищати місцеве населення від «легальних» работорговців. Ґребер вважає, що місто Амбонавула (Фулпойнт), де Норт був лідером і суддею, послугувало одним із головних джерел легенди про Ліберталію. 

Другим джерелом було фантастичне королівство, буцімто засноване найуспішнішим піратом в історії – Генрі Еврі. Це реальна історична постать, якій у 1695 р. вдалося захопити 25 кораблів Великих Моголів (правителів Індії), що якраз поверталися з паломництва до Мекки й везли неймовірні багатства, 600 тис. фунтів стерлінгів в перерахунку на гроші (129 млн доларів станом на зараз), ще й на додачу (буцімто) індійську принцесу. У літературних оповідках, що чимось нагадують розповіді про Степана Разіна та перську князівну, Генрі Еврі одружується з цією принцесою і засновує піратське королівство на Мадагаскарі. Проте історичні джерела не дають жодних вказівок, куди він насправді подівся з тими всіма незліченними скарбами. Жарт у тому, що на початку XVIII ст. по всій Європі починають роз’їжджати фейкові посланці від Генрі Еврі й пропонувати союз різним європейським монархам (ні до уславленого пірата, ні до Мадагаскару ті люди, скоріш за все, не мали жодного відношення). Ґребер наводить свідчення, що навіть Пьотр І хотів скористатися послугами цих посланців, щоб заснувати російську колонію на Мадагаскарі, але ті його просто обдурили на гроші. 
 

Третє джерело легенд про Ліберталію, якому Ґребер приділяє найбільше уваги, – це реальна Конфедерація Бецімісарака, об’єднання місцевих племен, яке з’явилося у 1712 р. для спротиву прийшлим зсередини острова племенам Цікоа. Засновником Бецімісараки був молодий чоловік на ім’я Рацімілаху, син пірата та місцевої жінки із досить впливового клану. Рацімілаху – видатна постать в історії Мадагаскару, яку можна порівняти із Богданом Хмельницьким. Як пише французький історик Юбер Дешам: «Він був першим, хто запровадив на Мадагаскарі могутню та процвітаючу державу з чіткими кордонами, приклад якої, без сумніву, подали йому європейські країни». Протягом всієї праці Девід Ґребер нещадно громить погляди усталеної історіографії на Рацімілаху й саму Конфедерацію Бецімісарака. Передовсім він пропонує заново прочитати головне джерело про життя цього самого Рацімілаху, на яке посилаються всі інші дослідники, – розповідь Ніколя Мейора, написану в 1806 р. Мейор жив серед Бецімісарака між 1762 та 1767 роками і спромігся записати інтерв’ю у десятка сподвижників Рацімілаху, ветеранів війни з Цікоа, які ще були на той момент живі. 

Ґребер придбав фотокопії рукопису Мейора в Британській бібліотеці й досліджуючи далі тему, виявив, що цей рукопис так ніколи й не було видано. Історики публікували окремі фрагменти машинопису, який в єдиному екземплярі зберігається в Малагасійській бібліотеці в Антананаріву, однак весь рукописний текст із належною джерелознавчою критикою – ніколи. Отже, в цій книзі він проходиться по рукопису й співставляє його зі свідченнями інших джерел, адже з Рацімілаху зустрічалися різні люди й залишили про нього дуже різні спогади. Крім того, Ґребер звертається до археологічних джерел – жодних свідчень про постання централізованої територіальної держави вони не надають. А для того, щоб зрозуміти, як самі малагасійці, тобто місцеве населення, поставилося до прибуття піратів, він аналізує фольклор північно-східного узбережжя, благо Бецімісарака як народність сьогодні становить 15% населення Мадагаскару (понад 1,5 млн осіб). 

Потрібно розуміти, що для Ґребера як для антрополога з деколоніалістською оптикою важливо представити аборигенів та жінок як повноцінних діячів історії. Тож, послуговуючись такою оптикою, він робить висновок, що на початку XVIII ст. на північному сході Мадагаскару почергово відбулися дві революції у буквальному сенсі слова, з перерозподілом влади та ресурсів:

Соціальна революція жінок. Прибережні племена малагасійців на момент прибуття піратів жили у патріархальному укладі: жінки були обмежені в правах, а шлюб – суворо регламентованим. Це відрізняло їх від решти малагасійців, і Ґребер вважає, що ця патріархальність була прищеплена їм кастою ритуальних спеціалістів, себто жерців, яку називали «зафі-ібрагім» (онуки Ібрагіма, Авраама). Ці зафі-ібрагім були чи то єменськими євреями, чи то ісламськими гностиками, які прибули на Мадагаскар задовго до піратів й здобули монополію на забій худоби, зокрема жертовної, і, користуючись духовним авторитетом, навчали малагасійців вітхозавітній патріархальності. Із прибуттям піратів для малагасійських жінок відчинилося вікно можливостей. Вони легко ставали дружинами чи коханками піратів, а відтак – посередниками між ними та своїми спільнотами, адже пірати не знали мови, звичаїв і часто помирали від хвороб, які запросто оголошувалися чарами ображеної жінки. Крім того, вони торгували здобиччю, яку привозили пірати зі своїх рейдів. Таким чином було засновано низку торгівельних поселень на узбережжі, жінки отримали вплив та економічну самостійність, нащадки від їхніх шлюбів з піратами – так звані зана-малата (від слова «мулати») – з часом перетворилися на щось на кшталт замкненої місцевої аристократії та ще років 50 промишляли тим самим, що й їхні батьки. Зафі-ібрагім, що характерно, у той самий час свій вплив втратили й практично асимілювалися.

Політична революція – постання Конфедерації Бецімісарака. Традиційна історіографія твердить, що Бецімісараку й створили зана-малата, нащадки піратів та місцевих жінок. Ґребер доводить, що малати на той момент переважно були дітьми й, крім самого Рацімілаху, в тих подіях участі не брали. Рацімілаху – також молодий малата – об’єднав племена, які до того називалися Антаваратра й перебували в залежності від прийшлих Цікоа. Заснування Бецімісараки відбулося демократичним шляхом на всенародному зібранні (кабарі), традиції якого зберігаються й мають політичне значення на Мадагаскарі аж до сьогодні. Під час цього зібрання присутні принесли взаємні клятви, і ці клятви в деталях нагадує присяги, прийняті у піратів. Під час тривалої визвольної війни пірати постачали їм зброю і, вочевидь, консультували з військових питань. Але Ґребер відзначає ще одну деталь: хоча Бецімісарака була досить егалітарною, і сам Рацімілаху не мав реальної влади чи права на примус, жінки не допускалися до регіональних і всенародних зібрань (однак продовжували брати участь в зібраннях на рівні села). Тобто це була також свого роду реакція на першу, жіночу, революцію. Підтвердження цього можна знайти як в рукописі Мейора, так і в місцевому фольклорі.

До чого ж тут Просвітництво? По-перше, легенди про Ліберталію на початку XVIII ст. були настільки популярні, що тут і там з’являлися шахраї, які проголошували себе послами піратської чи то республіки, чи то королівства. У Лондоні та Парижі ставилися п’єси про Генрі Еврі, друкувалися пригодницькі романи й, звичайно, новини про морських піратів охоче обговорювали у пабах, тавернах і світських салонах – там, де і зародилося Просвітництво як інтелектуальний рух. Ґребер наводить приклад просвітника Монтеск’є, який писав, що всі нації спочатку виникали як дещо дуже схоже на утопічні експерименти, що «великі законодавці нав’язували своє бачення ідеального устрою»; і саме це робили пірати в легендах про Ліберталію, які просвітники чули й переповідали. Більше того, на ряду з постаттю Законодавця просвітники дуже полюбляли образ Суспільної Угоди, хоча з історії ми практично не знаємо подібних прикладів, коли, мовляв, усе майбутнє суспільство збирається й укладає взаємну угоду. Проте Конфедерація Бецімісарака – справжня Ліберталія – була заснована саме таким чином. Про це повідомляли всі інформанти Мейора, судячи з усього, для них це була одна з найважливіших подій життя. І хоча Ґребер насправді не дає чіткої відповіді, чи був той вплив історій з Мадагаскару, чи ні (він пише, що важливо бодай поставити питання про це), видається, що загалом це цілком імовірно.

Над перекладом праці українською ми з Микитою Грицаєм працювали впродовж усього 2024 року, однак в силу обставин він побачив світ лише в березні 2026 року завдяки видавництву з символічною назвою «Утопія». Переклад доповнено іменним покажчиком та етнологічною довідкою, які дозволяють читачу не загубитися в старовинних іменах та екзотичних назвах племен. Ця книга дозволяє нам ширше вхопити історичний контекст соціальних експериментів, які відбувалися на початку XVIII століття на різноманітних фронтирах, себто в регіонах зіткнення цивілізацій та культур, до яких належали й українське Дике поле, й північно-східне узбережжя Мадагаскару. Легенда про Ліберталію та її історичні прототипи унаочнюють ідею лібертарного мислителя Хакіма Бея про «автономні зони», що спалахують тут і там по світу як вогнища істинної свободи – хай і скороминущі, проте з великою тяглістю у пам’яті та мріях подальших поколінь.