Поняття лівого аристократизму духу. Спроба реконструкції на прикладі творчості Г. Ібсена та О. Кобилянської

Передмова

Історія філософської неакадемічної думки має багато різних траєкторій. Чимало споглядачів, поетів і позаакадемічних мислителів висловлювали ті чи інші концепції, які потім викликали широкий інтерес у читачів і дослідників. Однак найчастіше спочатку таких мислителів чекало забуття, а їхня інтелектуальна спадщина ігнорувалась. Так сталося із Фрідріхом Ніцше або Максом Штірнером. Звісно, згодом Ніцше і Штірнер стали більш популярними, однак спочатку їхні праці ігнорувалися та забувалися академіками та масовим читачем, особливо у випадку зі Штірнером, який потім стане більш відомим саме на хвилі популяризації Ніцше.

Але бувають і важчі випадки: коли стихійна думка, що розгорнулася навіть не в рамках філософського, а художнього дискурсу, залишається не до кінця розкритою, експлікованою, розвиненою, дослідженою та концептуалізованою. Вона подається раптово, спорадично і на фоні основних нефілософських подій роману, повісті чи п’єси. Так сталося саме з таким явищем, як «лівий аристократизм духу».

Поняття «лівого аристократизму духу» невідоме широкому загалу чи навіть багатьом академікам. Людям більше знайоме вираження «аристократизм духу», який найчастіше асоціюється більше з правими, ніж лівими ідеями.

Із метою заповнити цю прогалину та посприяти розвитку проєкту лівої контргегемонії, що протистоїть правій думці у філософії, у цьому есе я спробую розкрити та концептуалізувати поняття «лівого аристократизму духу», черпаючи матеріал для такої експлікації з творчості норвезького письменника Генріка Ібсена та української письменниці Ольги Кобилянської. З їхньої творчості, переважно з таких художніх творів, як «Ворог народу» Ібсена та «Царівна» Кобилянської, я, збираючи воєдино окремі й розкидані в цих творах думки, постараюся реконструювати сутність лівого аристократизму духу, провівши деякі ключові відмінності цього виду аристократизму духу від його протилежного варіанта — «правого аристократизму духу».

Поняття «аристократизму духу» та «правого аристократизму духу»

Однак перш ніж перейти до «лівого аристократизму духу» необхідно дати загальне уявлення про «аристократизм духу» і його «правий» варіант, який найбільш поширений і відомий сьогодні.

Поняття «аристократизму духу» далеко не завжди вживалося у такому формулюванні. Зустрічаються також такі варіації, як «аристократія духу» або «аристократія одухотворених». У зв’язку з цим саме розуміння «аристократизму духу» не було однорідним. У Ніцше «аристократи духу» — це творці нових цінностей. Бердяєв визначав аристократів духу як людей «…вищого духовного життя» [1].

У цілому, аристократизм духу» як концепція тісно пов’язаний з освіченістю, інтелігентністю і шляхетністю. Однак саме шляхетність і застосування освіченості, яка відіграє важливу роль у становленні «вищою людиною» або «паном», відрізняється.

У тому, що я називаю «правим аристократизмом духу», освіченість, інтелігентність і шляхетність тісно пов’язані з ідеями меритократії, які сягають ще філософії Платона. У «правому аристократизмі духу» представники заможного чи правлячого класу аристократії, а потім і буржуазного класу, які мають доступ до освіти, сприймаються як «вищі люди», оскільки вони найбільш «освічені», а отже «найбільш мудрі, піднесені, освічені, шляхетні, розумні». Із цієї передумови випливає глибоко елітаристський поділ на «нижчих» і «вищих» людей, який має під собою більше не духовне, а соціальне підґрунтя: родова аристократія сприймається як апріорі вищий сорт людей, оскільки через своє привілейоване становище має доступ до вищого знання, а «робітничий клас», змушений годувати правлячий клас і забезпечувати йому дозвілля для того, щоб «аристократи духу» могли займатися освітою, сприймається як «чорна і темна маса», нездатна «бути шляхетною, розумною, мудрою та освіченою». Таким чином, правий аристократизм духу служив виправданням класової нерівності, класових інтересів буржуазії і зневажливого ставлення до експлуатованих робітників та мас загалом, вважаючи їх лише матеріалом для власного панування — «скотом, яким треба керувати, оскільки він темний, дикий і неосвічений і нездатний ні до чого іншого, крім як бути черню». Передбачається, що цією «черню» правитимуть «найкращі уми» — філософи, вчені — інтелігенція загалом. Подібні ідеї правого аристократизму духу ми знаходимо у Вольтера, Платона, а згодом і в словниковій статті «Аристократія» в енциклопедичному словнику Брокгауза [2].

Критику правого аристократизму духу одним із перших виклав письменник Людвіг Берне, який проникливо називав претензії аристократів духу «… сміхотворною зарозумілістю аристократів духу, які вважають, що народ дурний і його треба вести за собою як худобу». Щодо їхнього правління він писав наступне: «правління аристократії духу… якщо воно взагалі можливо, було б найгіршим із усіх. Аристократи духу, якби вони прийшли до влади, стали б змушувати нас бути мудрими, причому мудрими на свій власний лад, — чи можна це перенести? Упаси нас боже від філософів на троні! … Вроджені схильності і звичаї людей різні і бажати усунути ці відмінності — це тиранія, в якій Лікург винен не менше, ніж Філіп II, Робесп’єр — не менше, ніж Людовик XIV» [3].

Таким чином, у правому аристократизмі духу такі сутнісні складові «аристократії духу», як інтелігентність, освіченість і шляхетність, пов’язані в першу чергу із соціальним походженням та утвердженням панування правлячого класу над робітничим класом, представникам якого перший не дає можливості розвиватися як самостійним особистостям, шукаючи виправдання для того, щоб зберегти свою привілейованість як соціального класу, бувши при цьому явною причиною того, чому робітничий клас неосвічений і не може стати «панами самих себе» та творчими особистостями (перманентне життя в експлуатації, бідності та систематичне придушення волі зазвичай не дуже сприяють повноцінному розвитку суб’єктності людей).

Що стосується іншого розуміння «аристократизму духу», то німецький філософ і дослідник природи Хенрік Стеффенс сформулював ідею «аристократії одухотворених», яка найбільш близька до того, чим є лівий аристократизм духу: «Це свого роду відкрита ложа, яка все швидше поширюється по всій Німеччині. . Її члени належать до освічених без різниці станів. … Не всі філософи, поети та художники належать цієї ложі, яка вимагає свого роду гурткового виховання (gesellige Bildung), а також уміння схоплювати на льоту натяки, які зрозумілі не кожному, і відразу давати необхідну відповідь… Багато вчених вважають за особливу честь бути зарахованим до одухотворених, а це щось зовсім інше, ніж бути вченим, ґрунтовним, глибоким, проникливим», «Я сам маю честь перебувати в цій ложі, і навіть — через що мені дорікають — я майже розпорядник самої ложі. Ложа включає філософів, поетів і художників. Інші — це захоплені шанувальники всього великого, сміливого, шляхетного, глибокого і граціозного, але особливо цінується ними гострий жарт, без якого ніхто з них обійтися не може… Вони… рішуче відкидають все вульгарне та низьке. Дрібний раціоналізм їм чужий» [4]. Багато в чому це розуміння «аристократизму духу» братиметься за основу в наступних міркуваннях.

«Лівий аристократизм духу» на прикладі творчості Ібсена та Кобилянської

Лівий аристократизм духу долає буржуазне коріння цієї концепції або, скоріше, повертає до її справжнього коріння — до розуміння аристократії духу «як творців нових цінностей» та «людей вищого духовного життя» — пасіонаріїв, а не ідеологів пануючого та експлуататорського статус-кво.

Перш ніж перейти до реконструкції лівого аристократизму у творчості вищезгаданих письменників, необхідно пояснити, чому саме вони були обрані. По-перше, обидва — Генрік Ібсен та Ольга Кобилянська — загалом дотримувалися лівих поглядів (Кобилянська була під впливом своєї товаришки-соціалістки Лесі Українки [5], а Ібсен часто характеризується прихильниками лібертарних поглядів та дослідниками як «анархіст» [6]). По-друге, Кобилянська перебувала одночасно під впливом творчості як Ніцше, так і Ібсена, проповідників індивідуалізму (сильних, вольових та шляхетних особистостей), а також «аристократизму духу» як конкретної варіації цього індивідуалізму. По-третє, творчість Ібсена і Кобилянської припадає приблизно на один і той самий час (1880-1890-ті роки), а тому ми можемо говорити про певну ідейну спадковість і світоглядний розвиток одних і тих самих інтуїцій у двох письменників, що, таким чином, вказує на їхній взаємозв’язок і взаємодоповнення між їхніми творами. Генрік Ібсен та Ольга Кобилянська були, можливо, першими, хто у своїх художніх творах виразили інтуїції лівого аристократизму духу, хоча і не зовсім ясно і чітко, у вигляді синтезу ніцшеанського індивідуалізму та соціалізму як вчення про управління народом самим собою без зовнішнього гніту правлячим буржуазним класом. По-четверте, обидва письменники вживали вираз «аристократизм духу» у своїх творах, навіть нехай трохи видозмінюючи саме формулювання [7].

Що фундаментально відокремлює лівий аристократизм духу від правого, так це застосування індивідуалізму як вчення про шляхетну, вольову, творчу та інтелігентну особистість. Якщо в правому аристократизмі духу такими визнаються лише вихідці з аристократичних сімей, які своєю освіченістю повинні панувати над «темними масами», що тим самим означає наявність еліт (елітаризм), то лівому аристократизмі духу ми спостерігаємо зовсім протилежне. У лівому аристократизмі стверджується ідея про рівну можливість всіх людей, особливо представників робітничого класу, бути піднесеними та творчими особистостями, які самостійно визначають свою долю та поривають зі своїм рабським становищем пригноблених маріонеток правлячого класу. Тобто y лівому аристократизмі духу, як і в правому, присутня зневага до ницості, «масовості», неблагородності, неосвіченості та пасивності мас, однак, і це робить цей аристократизм духу «лівим», цей стан мас не есенціалізується, не постулюється як «щось незмінне» — як певний іманентний лише їм атрибут, який винятково їм властивий, а розглядається діалектично — як певний психічний чи «духовний» стан мас, який може бути подолано, якщо маси почнуть працювати над собою, докладати зусиль над звільненням себе, займатися самоосвітою і залучатися до прямої демократичної участі в управлінні своєю долею, перестаючи бути об’єктом маніпуляцій з боку буржуазії. Тобто індивідуалізм тут розуміється не елітарно (як щось, що може бути розвинене тільки у представників заможних класів), а егалітарно: кожен може бути творчою та благородною особистістю за умови, якщо він докладатиме достатніх зусиль, долаючи в собі згубний вплив повсякденної гнітючої дійсності і творячи в собі нову суб’єктність — нові цінності та світогляд загалом.

Ідею про «егалітарний індивідуалізм», який стверджує, що кожен, особливо проста людина, може стати благородною та незалежною творчою особистістю, здобути суб’єктність та стати «паном самого себе та власної долі», ми знаходимо у Кобилянської в наступному діалозі між головною героїнею повісті «Царівна» Наталкою Верковичівною та іншим персонажем — Василем Орядином: 

«То завдайте собі праці, щоби стали таким, яким я вас уважаю: розумним чоловіком із вірою в ідеальні вимоги життя, пориваючим приміром для загалу. Нашому народові треба проводирів всюди і всюди!

— А відтак що, Наталко?

— Відтак наступить нагорода, цебто поважання, вдоволення, краса… Ох, Орядин, коли б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би ані хвильки, якою дорогою йти, не зважаючи ні на що летіла би вгору, мов орел, і кликала ще й других за собою!

— І ви переконані, що за вами злетіли б і другі вгору?

— Переконана!

— А я ні! Орли літають без товариства.

— Ну, — відповіла я гордо, — але зате вони сильні і не жалують своєї самотності, їм і не личить приставати з плебейськими духами!

— Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!

— Ні, вони щось більше і благородніше, чим зарозуміла дика птиця! Вони в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що вони ще не такі, то інша річ; об тім я й не говорю.

Він розсміявся і дивився на мене з очевидним вдоволенням, а очі його сіяли дивнім світлом.

— Не смійтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смієтеся з моєї бесіди від серця.

Він не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.

— Так, так, мій пане!

— Я чую, що так! — відповів, знов усміхаючись. — І я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що старіюся!

— Саме в тій хвилі сказали ви неправду, Орядин!

Він розсміявся.

— Встилайтеся! Тому що ви стали ліниві і вибагливі, то вам здається, що старієтесь!

— То ви хотіли би, щоб я став яким-небудь орлом?

Я усміхнулася мимоволі.

— Я хотіла би, щоби всі українці були орлами!» [8].

У Ібсена це виражається вустами головного героя п’єси «Ворог народу» Томаса Стокманна, де він критикує місцевих жителів за їх несвідомість, стадність, дурість і пасивність, які дозволяють місцевій буржуазії (Петеру Стокманну) маніпулювати ними у своїх вузьких буржуазних інтересах: «Тепер я за допомогою природознавства з’ясую для вас усіх, що “Народний вісник” безсовісно водить вас за ніс, говорячи вам, що чернь, маса, натовп — справжнє ядро народу. Це газетна брехня. Чернь не що інше, як сирий матеріал, з якого народ має створити народ» [9].

Як ми бачимо, Кобилянська та Ібсен висловлюють разом егалітарну ідею про те, що маси, бувши обдуреними буржуазним порядком, можуть набути суб’єктність і самостійність волі, ставши «орлами» — вільними, піднесеними, гордими та незалежними особистостями, що не дозволяють нікому над собою панувати і себе обдурювати (до прикладу, це буржуазія). Тут ми бачимо у Ібсена чітко «духовно-аристократичну» зневагу до низького духовного становища робітничого класу, «духовної убогості» людей. Однак Ібсен не вважає це приводом для поневолення людей. Його аристократична зневага носить духовно-революційний характер: люди, які зараз є лише «охлосом» (натовпом), повинні здійснити духовну революцію — подолати себе, свою ницість, відчуженість, вульгарність, атомізованість, стадність, несвідомість і створити себе як справжній народ — як «демос». Цей «демос» і є те саме, що у Кобилянської «орли» — суспільство як сукупність свідомих, шляхетних, вольових та гордих людей, здатних до самоврядування в своєму соціальному житті. Таке ставлення до «мас» як до певного духовного стану, який люди повинні подолати через загальну індивідуалізацію, розкривши в собі потенціал становлення незалежними, сильними, вільними та свідомими особистостями, цілком відповідає тому, про що писали такі анархо-індивідуалісти, як Етребілал Авів: «Тому що там, де останній, переслідуючи бажання залишити стадо, винищує його і влаштовує голокост, ми, навпаки, прагнемо покінчити зі стадом, перетворивши його “овець” на особистостей» [10] або П’єр Шардо: «Ми не належимо до тих, хто прагне зробити “зі слабкості кожного — силу всіх” (Жорес). Слабкість натовпу… Яка нікчемна сила з неї вийшла б! Нашою головною метою є пробудження в особистостях власної могутності — могутності, яка глибоко затаїлася в них, а тому є цілком реальною» [11]. Отже, якщо в правому аристократизмі духу масовість, стадність і ницість людей є виправданням і приводом для панування правлячого класу над ними, то в лівому аристократизмі духу це привід для звільнення, освіти і спонукання людей до самоподолання та становлення «вищими людьми» — чимось набагато більш прекрасним, гармонійним, благородним, вольовим і морально піднесеним, ніж вони були. Тут ми бачимо очевидне революційне, а не реакційне ставлення до «мас» або «черні».

Із цієї аристократичної зневаги, що закликає маси до духовної революції в собі заради становлення «народом», випливають цілком соціалістичні ідеї про «самостійне існування» суспільства без панування та придушення, що висловлює Кобилянська: «Це було неможливо. Було неможливо, щоб для неї і для її народу не вибила також година полудня. Щоби вся їх сила не вистарчила на те, щоби в їх житті не засяяли такі хвилини, котрі свідчили би твердо об їх здібностях до самостійного існування і якійсь своєрідній красі, що не дається нічим притьмити. Це неможливо, у них мусить настати полудне! Тоді зможуть жити повно. Без утиску і хитрощів, без лжі і малодушності, і без ненависті» [12] і про самостійне звільнення людьми самих себе, де цей процес самозвільнення ознаменував би «творення народом себе як народу» — здобуття суб’єктності та незалежності, що Ібсен виражає у своїй п’єсі «Росмерсхольм»: 

«Росмер. Я не долучаюся ні до пануючого тут духу і ні до однієї з партій, що борються. Я хочу спробувати зібрати, згуртувати людей із різних боків. Можливо більше і тісніше. Я хочу жити, присвятити все своє життя, всі свої сили для того, щоб створити в країні справжнє народовладдя.

Кролл. По-твоєму, з нас ще не достатньо цього народовладдя?.. Мені принаймні здається, що всі ми купою рухаємося прямо в болото, де вільно живеться лише черні.

Росмер. Саме тому я намічаю справжнє завдання народовладдя.

Кролл. Яке завдання?

Росмер. Зробити всіх людей у країні людьми шляхетними.

Кролл. Всіх!

Росмер. Принаймні найбільш можливе число.

Кролл. Яким шляхом?

Росмер. Звільнивши їх розум і очистивши волю, гадаю.

Кролл. Ти мрійник, Росмере. Ти хочеш їх звільнити? Ти хочеш їх очистити?

Росмер. Ні, любий друже… я хочу лише спробувати пробудити в них прагнення до цього. Зробити це вони повинні самі.

Кролл. І ти думаєш, що вони зможуть?

Росмер. Так.

Кролл. Власними силами?

Росмер. Саме власними силами. Інших немає» [13].

Тут Ібсен нібито іншими словами відтворює рядок із написаного анархістом Еженом Потьє «Інтернаціоналу»: «He ждіть рятунку не від кого: ні від богів, ні від царів! Позбудеться ярма тяжкого сама сім’я пролетарів». Ібсен тут пише про низову соціальну революцію народу, який, не відчужуючи свою волю і не делегуючи справу про власне звільнення державі, партії чи якомусь «революційному авангарду», самостійно звільняє сам себе і встановлює «народовладдя» — будує суспільство на основі принципів прямої дії та прямої демократії як основних стовпів самоврядування. Саме «самоврядне суспільство» теоретик анархізму П’єр-Жозеф Прудон називав «анархією» [14], а лібертарний філософ Корнеліус Касторіадіс «автономним суспільством» [15].

Отже, духовно-аристократична зневага до мас тут носить не елітарний, а егалітарний характер. У лівому аристократизмі духу маси — це не об’єкт панування меншості (буржуазії), а те, що має себе подолати як атомізований, відчужений, несвідомий і безвольний натовп, ставши «справжнім народом» — суспільством як сукупністю особистостей, здатних стверджувати свою волю і боротися за свою гідність, права, свободу і володіння власною долею, боротися проти гноблення класовою нерівністю, буржуазним свавіллям і будувати взаємодію з людьми на основі чесності, щирості, блага всіх, співчуття, сумлінності, високоморальності, відповідальності та гуманізму.

Як ми бачимо, співчуття до пригноблених мас і презирство до їхнього рабського становища тут переплітається з духовно-аристократичною ідеєю благородства як становлення народу сильними, незалежними і гордими особистостями, які відважно і жертовно борються проти експлуататорського ладу і ницості буржуазії заради втілення шляхетних ідеалів правди, чесності, свободи, рівності та народного благополуччя.

Із цього випливає, що інша відмінність лівого аристократизму від правого полягає в орієнтації лівого аристократизму не на правлячий клас (родову аристократію, буржуазію), а на робітничий. У Кобилянської ми це знаходимо в тому сенсі, що вона символом свого народу бачить Василя Орядина — робочу інтелігенцію, яка має своєю працею та відданістю вищим ідеалам покращити духовний та матеріальний стан всього народу. Таким головна героїня Наталка Верковичівна, отже, бачить «увесь народ», що знову повертає нас до того, що в лівому аристократизмі духу немає бажання панувати над людьми, а сприяти їх звільненню і підвищенню заради набуття ними повноти самостійного та творчого буття) [16].

Генрік Ібсен вже відкрито постулює тезу про те, що саме робітничий клас, а не родова аристократія, є «духовною аристократією», на плечах якої лежить майбутнє звільнення людей. У своїй «Промові до трон’ємських робітників» 1885 року він говорить наступне: «Я прибув до Норвегії тиждень тому після одинадцятирічної відсутності. Протягом цього тижня на батьківщині я відчув більше радості, ніж за одинадцять років на чужині. Я знайшов величезний прогрес майже в усьому, я побачив, що народ, до якого я належу, став значно ближчим до решти Європи, ніж був раніше. Але відвідування батьківщини принесло мені й розчарування. Я переконався, що насущні права особистості все ще не забезпечені так, як я сподівався і чекав цього від нового державного порядку. Більшість правлячих кіл не дозволяє для окремих осіб мати ні свободи совісті, ні свободи слова поза довільно відведених кордонів. У цій галузі, отже, доведеться ще зробити багато, перш ніж можна буде сказати, що ми досягли справжньої свободи. Але я боюся, що нашій сучасній демократії не під силу вирішити ці завдання. У наше державне життя, у наше управління, у наше представництво та в нашу пресу має увійти новий аристократичний елемент. Я, звичайно, маю тут на увазі не родову аристократію або, тим більше, грошову, не розумову аристократію і не аристократію талантів або обдарувань; ні, я говорю про аристократію, що створюється характером, волею і всім духовним складом людини. Лише вона здатна звільнити нас. Це благородство, яким, я сподіваюся, буде наділений наш народ, ця аристократія прийде до нас із двох сторін. Її висунуть дві групи, яким ще не завдав непоправної шкоди тиск партій: наші жінки та наш робітничий клас. Те перетворення суспільного устрою, яке тепер підготовляється в Європі, значно стосується майбутнього становища робітників та жінок. Ось на що я сподіваюся, чого чекаю і заради чого готовий і працювати все своє життя в міру сил. У цих небагатьох словах я дозволяю собі висловити свою сердечну вдячність за ту честь і радість, якими я завдячую сьогодні трон’ємському робочому союзові. І разом із щирим своїм “дякую!” я проголошую тост за робочий клас та його майбутнє!» [17]. Отже, творчу силу революційних перетворень в кращу сторону і джерело шляхетності лівий аристократизм духу бачить саме у робітничому класі та його боротьбі проти аморальності та ницості панівного буржуазно-міщанського порядку. І це не дивно, якщо ми звернемо увагу на те, яких персонажів зображали Ібсен та Кобилянська у своїх творах.

Перш ніж перейти до художніх творів, необхідно уточнити, що суть цього акценту на робітничому класі не полягає в простому співчутті пригнобленим масам, а в тому, що творча особистість і шляхетність — це не «привілей» аристократії, не належить їй, і може проявлятися серед тих, кого традиційно праві аристократи духу вважали «темною масою». У цьому акценті стверджується ідея про те, що «духовний аристократизм» пов’язаний не з соціальним походженням, а з особистим темпераментом та світоглядом, а також з тим, що кожен, навіть представник робітничого класу, якщо захоче, зможе стати благородною особистістю — навіть благороднішою, ніж сама соціальна аристократія, що яскраво висловив Ібсен у вище процитованій промові. Тобто якщо в правому аристократизмі духу бути «вищою людиною» — це класовий привілей правлячого класу (елітаризм), то в лівому аристократизмі духу «вищою людиною» може стати кожен (егалітаризм), оскільки це не класовий привілей, а стан людського духу, який досягається власними зусиллями окремої особистості (індивідуалізм), чиє класове становище вже не так важливо. Крім того, варто також відзначити, що акцент на робітничому класі виправданий і тим, що незважаючи на моральне розбещення деяких представників робітничого класу під тиском злиднів, все ж таки трудящі є тими, хто повсякденно страждає і бачить всю порочну несправедливість і недосконалості існуючого порядку, а тому співчуття, праведний гнів і почуття несправедливості частіше відвідують їх, аніж привілейований клас, який живе в ілюзорному та комфортному «світі», де все чудово і прекрасно, а все «потворне» ігнорується і «витісняється» із «поля зору». Саме тому представники робітничого класу є тими, хто більше здатний на духовне обурення і бій за звільнення і побудову кращого світу, тоді як правлячий клас, чия воля розм’якла від комфортабельності та розкоші, нездатний здебільшого ні помислити повноцінно потворності цього світу, ні подолати себе задля знищення порочності панівної системи (безумовно, існують винятки у вигляді Петра Кропоткіна або Михайла Бакуніна, проте обидва вони були позбавлені спадщини і «пішли в народ», ставши революціонерами та агітаторами). Часто вони, навіть знаючи про порочність системи, прагнуть, навпаки, зберегти ці потворності, оскільки вони гарантують їм розкіш. Саме цю вольову імпотентність експлуататорів у плані визволення відзначав проникливо Паулу Фрейре: «Але для того, щоб ця боротьба мала сенс, пригноблені в спробах знову набути своєї втраченої людяності — ці спроби самі по собі слугують способом створити її — повинні ставати не гнобителями гнобителів, а скоріше рятівниками людського як в одних, так і в інших. Власне, у цьому полягає велика гуманістична та історична задача пригноблених: звільнити себе і своїх гнобителів. Гнобителі, які пригноблюють, експлуатують і ґвалтують, спираючись на свою владу, не можуть знайти у цій владі сил на те, щоб звільнити пригноблених чи самих себе» [18]. Саме тому Макс Штірнер, засвоївши діалектику «раба і пана» Геґеля, писав, що що саме робітники в силі принести справжнє звільнення собі, повставши проти класової експлуатації капіталістами і ставши «панами самих себе», тим самим погоджуючись з Ібсеном та Фрейре: «Робітники мають величезну силу в своїх руках, і якби вони її відчули і скористалися нею, то ніщо б не могло вистояти проти них: варто їм тільки призупинити роботу і все вироблене ними вважати своїм, користуючись їм для себе» [19].

Якщо ми звернемо увагу на п’єсу «Ворог народу» Ібсена та повість «Царівна» Кобилянської, то побачимо, який тип революційної та шляхетної особистості зображують автори. Певною мірою коротку характеристику лівого аристократа духу подає персонаж Кобилянської Наталка Верковичівна: «Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю! Передусім бути собі ціллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках! Передусім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонії ані для ока, ані для серця, для жодного зі змислів. Щоби жадоба за красою утихомирилася. Бути передусім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя… Такий мій ідеал. Свобідний чоловік із розумом — це мій ідеал» [20]. Лівий аристократ духу — це освічена людина, яка живе зі своєї праці (робітник), що приносить благо всьому народу, і яка зневажає «повсякденщину» — дріб’язкове, міщанське та споживацьке існування, сконцентроване на ігноруванні суспільних проблем (що зручно для правлячого класу, оскільки громадянське суспільство не чинить опір класової нерівності, бідності та пригнобленню, не прагне змінити соціальну дійсність, скасувавши класове панування), вузькому кругозорі та вузькій вигоді. Така людина має найвищий ступінь свідомості, прагне справедливості, бажає забезпечити весь народ благом і процвітанням, відстоює честь і правду, стверджує свободу думки і почуттів, культивує особисту гідність і непохитну перед задушливими та пригноблюючими обставинами могутню волю, а також бореться за вищі цілі, не замикаючись і тікаючи у приземлену повсякденність поверхневого існування. Така людина — непохитний носій чесноти та совісті, які спонукають її щоразу протестувати проти будь-якого придушення та несправедливості та творчо розмірковувати про те, як вона може принести благо як собі, так і іншим. Такі люди ставлять свої духовні ідеали, цінності та служіння заради блага всіх (на противагу тому, щоб ставити їх вище задля блага виключно привілейованої меншості, як у правому аристократизмі духу), вище за миттєві буржуазні та вузькі інтереси та кар’єризм. Крім того, саме слово «благородство» складається зі слів «благо» і «родити», а тому особистість, прагнучи забезпечити благом більшу кількість особистостей, а не тільки буржуазний істеблішмент, є найбільш благородною, оскільки, бажаючи забезпечити благом найбільшу кількість людей, творить, а значить і сіє, тобто «народжує» найбільше благо з усіх можливих; ціль творення благ для найбільшої кількості людей ставить комунізм, у той час як капіталізм орієнтується на творення благ для тих, хто володіє найбільшим купівельним потенціалом — для привілейованої меншості). Такі люди не торгують совістю. Вони — ідеалісти в хорошому розумінні цього слова: вони шалено і твердо віддані своїм духовним переконанням та совісті, а тому відверто у своїй аксіологічній парадигмі постулюють примат духовного над матеріальним. Такі люди не думають тільки про те, як би заробити побільше грошей і нажитися на інших. Вони думають про те, як вони можуть сприяти покращенню життя людей та вирішити суспільні протиріччя. Вони «безкорисливі» у буржуазному сенсі, оскільки їхні «інтереси» — це не експлуатувати та наживатися на інших, а втілювати свої ідеали у дійсність. Саме тому у «Ворогу народу» ми бачимо, як такий духовний ідеалізм та егоїстична відданість своїм вищим принципам Томаса Стокманна входять у конфлікт із буржуазним світом, побудованим на прагненні до наживи, експлуатації, нечесності, жорстокості, байдужості до людей, брехні, лицемірстві, нахабстві, сервільності та підлості.

Якщо коротко, то за сюжетом п’єси «Ворог народу» місцева буржуазія одного курортного містечка заощадила на побудові нової системи труб, керуючись не логікою безпеки та здоров’я туристів, а капіталістичною логікою максимізації прибутків. Згодом Томас Стокманн зауважує, що нова система труб отруюватиме людей, що приїжджають на курорт, оскільки звідти тектиме брудна вода. Томас Стокманн, бувши лікарем та інженером, вирішує змінити систему труб заради того, щоб люди не хворіли та не вмирали. Проте місцевий курорт — це бізнес, який важливий для місцевих еліт представлених державним чиновником Петером Стокманном — братом Томаса. Петеру Стокманну глибоко все одно, хворітимуть люди чи ні. Його не турбує гуманізм, моральність, совість та здоров’я людей. Його тільки прибуток — його власний та акціонерного товариства. Тому він всіляко перешкоджає благородній справі Томаса Стокманна покращити систему труб, маніпулюючи місцевими мешканцями у своїх корисливих інтересах таким чином, щоб вони стали ненавидіти Томаса Стокманна та вважали його «ворогом народу». Наприкінці твору Томас Стокманн — сумлінний трудівник, що піклується лише про благо всього народу, а не про меркантильні інтереси, як це робить Петер — зазнає остракізму натовпу і піддається повної дифамації, смисл його мотивів спотворюють, а шляхетність не знаходить розуміння серед людей. Однак Томас не кидає своє місто і жителів, він налаштований революційно: зі своєю дочкою він планує створити підпільну школу, де вони виховуватимуть «вищих» — шляхетних людей, які в майбутньому мають «очистити місто від бруду» — від місцевої буржуазії (Петер Стокманн і акціонерне товариство), яка отруїла місцевих жителів своєю брехнею, маніпуляціями, лицемірством, підлістю, ницістю, бездуховністю задля збереження привілейованого становища, яке використовуватиметься виключно заради буржуазної наживи, ніяк не сприяючи справжньому розвитку містечка у духовному та матеріальному плані.

У повісті «Царівна» Кобилянська розповідає нам про дівчину на ім’я Наталка Верковичівна, яка раніше вже тут згадувалася. Вона — такий самий чесний трудівник: заробляє своєю працею (вчить дітей, працює гувернанткою, пише художні твори, де описує пригноблене становище жінок) і так само, як Томас Стокманн, бореться проти ницості та аморальності буржуазного порядку. Усю повість Наталка повторює думки про важливість боротьби проти «повсякденщини» та «служіння народу»: «Я засуджую тих, що можуть більше зробити, як дбати про буденні цілі, або що служать лиш партіям. Чому не служити в спосіб гарний своїй вітчизні або хоч свому талантові?» [21], «Що їй додає охоти до життя надія, що буде працювати для свого народу пером (він це знає), і не утоне безслідно, як тисячі інших, подібних долею до неї» [22]. Наталка, яка читала Ніцше, так само говорить про необхідність бути сильною та могутньою особистістю, яка не прогинається під розбещуючі обставини і бореться на благо народу, не піддаючись спокусі «жити тільки заради себе» та приземлених міщанських інтересів у вигляді споживання, одруження та кар’єризму. Усю повість вона пише про необхідність «боротьби» проти «повсякденщини» і становлення сильною особистістю, яка не страждає від малодушності і не прогинається перед панівним порядком, де платонічна любов, особиста гідність, творчість, щирість, чесність, революційність на благо всього народу не в пошані, а замість них — лише культ вузьких меркантильних інтересів, об’єктивація жінок, заперечення справжніх почуттів кохання, міщанство, підлість, бездушність, бідність, вульгарність, лицемірство, раболіпство, меркантильне ставлення до науки, байдужість до проблем і потреб інших, переслідування вузької наживи та вигоди. Проти всього цього рішуче повстає Наталка (це добре показано в повісті: вона не дозволяє себе одружити з тим, кого вона не любить, не прогинається під тиском бідності, не торгує своїм тілом чи совістю, а залишається вірною своїм ідеалам, гідності та почуттям), стверджуючи, що ми повинні всі тягнуться до творчості, сили, могутності, емоційної тонкості та глибини, гордості, внутрішнього духовного багатства, шляхетності та особистої величі; бути вище «приземлених і повсякденних цілей», ставити вищі цілі перетворення світу на краще і творення самих себе як вільних людей, які не спокушаються і не розбещуються соціальними обставинами, а здатні боротися з ними, долати і, навпаки, панувати над цими обставинами та змінювати їх на краще. Полудень» у Наталки — це образ іншого кращого світу, своєрідна утопія прекрасного, творчого та гармонійного життя, яке колись у майбутньому має наступити для українського народу): «А вирісши, я бажала, щоб ми стали інтелігентним народом, свобідним, непоборимим в своїй моральній силі, щоб дійшли також до “полудня”. Розуміється, кожда і кожда одиниця (думала я собі) мусила би сталити свої сили, перемагати і себе, щоби розуміти життя пануюче, і бридилася прикметами невільничими» [22], «О, я вірю у вплив обставин, в те, що вони формують наші думки і сили, але я вірю і в те, що в чоловіці суть і відмінні черти, котрі опираються обставинам і опановують їх. Вас мала я за такого чоловіка, що не підпадає буденним прикметам, що бореться з убійчими, пригнетаючими обставинами доти, доки не стануть підвладними йому!» [23].

Таким чином, у лівому аристократизмі духу благородна людина — це вольова, пасіонарна, творча, незалежна духом, могутня, освічена і сумлінна людина-ідеаліст яка непохитно прихильна до своїх шляхетних принципів, зневажає все низьке у цьому світі і бажає вплинути своєю волею на людей так, щоб вони самі піднеслися і звернули на шлях загального повстання проти соціально-економічних умов (тут це капіталізм, оскільки творчість Ібсена та Кобилянської була багато в чому реакцією на розвиток капіталізму в 19-му столітті і те, який згубний слід капіталізм залишав на сучасному для них суспільстві), які роблять людей цинічними, пасивними, меркантильними, обмеженими, жорстокими, байдужими рабами системи. Такі люди тільки те й можуть, що прогинатися під панівний лад, спихати відповідальність на обставини та проявляти безвілля перед цими обставинами, не намагаючись героїчно боротися проти них заради кращого світу. Ліві аристократи духу зневажають повсякденне життя при буржуазному суспільстві із його культивацією кар’єрного успіху, споживання речей і переслідування вузьких меркантильних інтересів. Натомість вони обирають духовне піднесення над ницістю, дотримання ідеалів гуманізму і творчості, а також творення нових цінностей та модусів буття через заняття філософією та науками, де ці цінності потім будуть застосовуватися задля подолання старого експлуататорського та нелюдяного ладу класового суспільства. Такі люди є «зреченцями», про яких писав Ніцше: «Що робить особа, зрікаючись себе? Вона прагне до вищого світу, вона хоче підноситися, летіти дедалі вище й вище, ніж усі стверджувачі себе, вона відкидає багато такого, що перешкодило б її піднесенню, чимало з чого вона цінує і любить — особа жертвує цим заради свого прагнення до височини. Ця жертва, це відкидання є тим єдиним, що бачимо в ньому наочно; того й називають таку людину зреченцем. І отак стоїть перед нами зреченець, закутаний у свій каптур, подібний до душі покутної верети» [24]. Такі «зреченці» бунтують проти задушливої та ницої повсякденності, заперечують її в ім’я «піднесення» — прагнення жити гідніше, благородніше, ідейно і творчо, борючись проти вбогості і аморальності навколишнього середовища, що й роблять Доктор Стокманн і Наталка Верковичівна у творах Ібсена та Кобилянської. Кобилянська кілька разів у своїй повісті пише про «вищу людину» та «прагнення вгору», які означають бажання ставити собі вищі цілі та жити відповідно до вищих ідеалів. Такі люди, як писав Ніцше в своїй проповіді про «вищу людину», «не вміють сьогодні жити»: «І краще впадати у відчай, аніж піддаватися. Воістину, я люблю вас, вищі люди, за те, що сьогодні ви не вмієте жити! Жити отак, як ви, — це найкраще!» [25]. І в Кобилянської ми знаходимо, що Орядин, який прогнувся під ницість буржуазного порядку, каже Наталці, мовляв «у неї немає розуміння дійсності» — вона не вміє жити сьогодні, тобто не слідує загальноприйнятої міщанської «моралі» і буржуазності, а тому і живе краще. У кінці твору ми бачимо, що це так: вона, слідуючи своїм цінностям (свобода думки, особиста гідність, творчість, платонічна та щира любов), живе краще, ніж дочки її тітки, які пішли шляхом буржуазної гонитви за міщанським успіхом і «видним становищем», в результаті закінчивши тим, що їхнє життя перетворилося на низку мук від невзаємного шлюбу та духовної бідності.

Оскільки вищезгадані персонажі свідчать про те, що їхнє життя абсолютно спрямовано на духовність (непохитну відданість своїм ідеалам) і творчість, вони відповідають вищенаведеному розумінню аристократизму духу Ніцше та Бердяєва: це — «люди вищого духовного життя» і «творці нових цінностей» — пасіонарії, яких цікавить перетворювальна та революційна діяльність через вирішення суспільних протиріч, звільнення та просвітництво людей у самовідданій боротьбі за краще бачення суспільного устрою (у Кобилянської це образ «полудня»). Такий просвітницький мотив добре виражений у Кобилянської, де Наталка прямо говорить про «виховання вищих людей»:

«Так, Наталко, ihr "hoheren" Меnchen! Однак звідки возьмете тих вищих людей?

— Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними» [26].

У Ібсена теж просвітництво як виховання вищих — шляхетних людей — теж присутня як ідея в наративі: 

«Ось воно! Ось воно, ей-ей! Вашої ноги не буде більше в школі!

Хлопчики. Не буде?

Фру Стокманн. Але, Томасе…

Доктор Стокманн. Ніколи, говорю я! Я сам вас навчатиму; тобто я не навчатиму вас рівно нічому…

Мортен. Ура!

Доктор Стокманн. …але я зроблю з вас вільних, шляхетних людей. І ти мусиш мені допомагати, Петра.

Петра. Так, тату, звісно.

Доктор Стокманн. А класом буде у нас та зала, де вони обізвали мене ворогом народу. Але нам потрібно більше хлопців; мені потрібно принаймні дюжину хлопців для початку.

Фру Стокман. Де ж тобі їх знайти тут у місті?

Доктор Стокманн. А ось подивимось. (Хлопчикам.) Чи не знаєте ви тут якихось вуличних хлопчаків… справжніх обірванців?..

Мортен. О тату, багатьох знаємо!

Доктор Стокманн. І чудово; приведіть мені кількох із них. Спробую раз взятися за простих псів. Між ними трапляються такі голови!

Мортен. А що ж ми робитимемо, коли станемо вільними та благородними людьми?

Доктор Стокманн. Проженіть всіх сірих вовків далеко-далеко на захід, діти» [27].

Тут, отже, виховання «вищих людей» безпосередньо пов’язано з ідеєю духовної революції, яка передує соціальній революції, а вона, своєю чергою, знаменує «прихід полудня» (кращого небуржуазного світу) та перемогу над капіталістичними експлуататорами (Ібсен вустами Стокманна називає їх «вовками»). Таким чином, це означає, що лівий аристократизм духу зберігає ознаки лівої думки: соціальну революційність і орієнтованість на перетворювальну діяльність, про яку писав Карл Маркс: «Філософи тільки по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його» [28]. Про нерозривний зв’язок між духовною та соціальною революцією, який ми тут знаходимо, проникливо писав анархо-індивідуаліст Жерар де Лаказ-Дют’є: «Революціонер не прагне агресивно нав’язати свої переконання. Тільки до себе він застосовує таке надмірне зусилля із єдиною метою досягти власного внутрішнього перетворення на краще. Саме у глибині його душі настає великий день (революція). Саме його душа — це бастіон забобонів, нав’язаних йому соціальним середовищем, який він прагне знищити. Саме його власна воля є тим, до чого він звертається за допомогою у своєму прагненні стати новою людиною. Ця внутрішня революція, що є найпрекраснішим зусиллям, яке докладає людина у своєму прагненні до істини і справедливості, є переважно повноцінною революцією. Без неї немислимий будь-який прогрес. Вона є передвісником великих соціальних перетворень — тиглем, в якому буде виплавлено людину завтрашнього дня» [29]. Те, про що тут пише Лаказ-Дют’є, чудово демонструється у «Ворогу народу» Ібсена, де «школа благородних і вільних» — це початок таких соціальних перетворень, які в майбутньому мають «прогнати вовків» — змести буржуазію (Петера Стокманна) та побудувати світ на нових засадах правди, свободи, рівності та справедливості. Що також пов’язано з революційністю лівого аристократа духу, так це його жертовність. Як вище згадувалося, лівий аристократ духу — це «людина вищого духовного життя», непохитно відданий слідуванню і втіленню вищих ідеалів у соціальному та особистому житті. Така людина стверджує примат духовного над матеріальним: йому важливіше жити творчо, свідомо і благородно, перетворюючи світ і себе на краще (про що вище теж ішла мова з твору Кобилянської, де Наталка пише про «роботу над своїм духом»), а тому така людина щиро зневажає всією своєю гідністю і шляхетністю існування пустою, ницою, примітивною, підлою, низькою, мерзенною і нікчемною людиною, яка «опутана брудом». Лівий аристократ духу вкрай суворий і відносно себе: він або повністю докладає зусилля для власного піднесення та існування як пасіонарного творця і втілювача вищих цінностей, або вважає за краще загинути, щоб не жити в ганьбі убогого духовно існування. Кобилянська вустами Наталки явно це промовляє: «Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пірнути в бруд і погань? Лучче вмерти…» [30]. Ця прихильність до модусу «вищого духовного життя» чудово свідчить про революційність лівого аристократа духу: або він йде шляхом перетворення себе і світу на краще, або ж гине. Він не визнає приземленого і поверхового існування, неавтентичного та безідейного перебування у фізичному світі. Він вважає за краще, щоб товариш позбавив його від ганебного і безідейного тягаря долі, ніж залишитися жити такою нікчемною істотою: людиною, яка продалася і прогнулася під буржуазний світ, відмовилася від своїх ідеалів, зрадила свою совість і стала тривіальним міщанином або буржуа, збайдужіла до страждання інших та недосконалості навколишнього соціального середовища, що зводить людей злиднями, нерівністю та експлуатацією до відчаю, жорстокості, безсовісності, підлості, дволикості, продажності, жадібності, обмеженості, бездушності, цинічності, атомізованості та відчуженості від себе та світу. Все це лівий аристократ заперечує, увесь «бруд» буржуазного світу і прагне побудувати кращий світ навіть ціною своєї смерті, адже духовна смерть для нього набагато страшніша за смерть фізичну.

Чи знаходимо ми в реальному житті приклади таких «лівих аристократів духа»? Я вважаю, що так. Прикладами можуть служити Міхаїл Бакунін, Ерріко Малатеста, Сакіне Джансиз, Емма Ґольдман, Альбер Лібертад, Густав Ландауер, Алєксєй Боровой, Давид Чичкан, Дмітрій Пєтров (Лєший), Хрісто Несторов, Карло Треска, Симон Радовицький, Камілло Бернері, або курдські соціалісти-революціонери. Ці люди боролися і борються самовіддано та героїчно за свої ідеали справедливості, рівності і самоврядування проти капіталістичного світу гноблення, жертвуючи життям і матеріальним достатком Наприклад, Бакуніна батько позбавив спадщини через його революційну діяльність; Густав Ландауер, який брав участь у подіях Листопадової революції, помер за свої ідеали кращого світу, оскільки був убитий на хвилі антисоціалістичних і антисемітських настроїв після придушення повстання в 1919-му році, а Алєксєй Боровой не став на шлях опортунізму, згодництва, кар’єризму і ренегатства, почивши служити більшовицькій владі, як деякі інші анархісти, наприклад, Ґроссман-Рощин, а, навпаки, зберіг вірність своїм переконанням, за що був засланий до Сибіру. Демонструючи непохитну силу волі та внутрішню духовну могутність — вони «рицарі соціалістичної або анархічної віри» в повноті цих слів.

Загалом, у цьому й полягає суть лівого аристократизму духа: соціалізм тут гармонійно синтезується з індивідуалістичною філософією «вищої людини» Ніцше (а у Кобилянської до цього ще примішуються фемінізм і націоналізм), виливаючись таким чином в образи таких благородних і совісних народних революціонерів духа, як Томас Стокманн і Наталка Верковичівна. Безумовно, точно передати сутність цих персонажів неможливо. Я спробував лапідарно і по суті реконструювати квінтесенцію лівого аристократизму і характер згаданих персонажів, однак це не зможе замінити повне прочитання п’єси «Ворог народу» і повісті «Царівна», а тому читачам цього есе я дійсно рекомендую це зробити. Крім того, лівий аристократизм духа не був виражений в якомусь окремому філософському творі, залишившись фактично фрагментарним явищем у художній творчості Генріка Ібсена та Ольги Кобилянської, а тому глибша та більш фундаментальна концептуалізація цього світогляду — це питання майбутнього. Я же спробував лише реконструювати лівий аристократизм духа з наявного матеріалу, якого, однак, не так вже і багато.

Відредагував: Валентин Долгочуб

Посилання та примітки:

1. Бердяев Н. А. Русская идея: Основные проблемы русской мысли XIX века и начала XX века // О России и русской философской культуре: Философы русского послеоктябрьского зарубежья. — М.: Наука, 1990. — С. 43-272. С. 47.

2. Aristokratie // [Brockhaus] Conversations-Lexicon. — 5. Aufl. — Leipzig: F. A. Brockhaus, 1822. — Bd 1, Abt. 1: A–Cz. — S. 150–155.

3. Börne L. Aristokratie: (Artikel im Conversationslexikon) // Literaturblatt. — Stuttgart; Tübingen, 1823. — N 9, 31. Januar. — S. 33–35. S. 34.

4. Steffens H. Wie ich wieder Lutheraner wurde, und was mir das Lutherthumist: Eine Confession. — Breslau: Max, 1831. — 252 S. S. 145.

5. В українській Вікіпедії в статті про повість «Царівна» соціалізм згадується як одна з тем: «У центрі твору стоїть емансипована жінка, що бажає боротися за свої права. Наталка Верковичівна не хоче сприймати патріархальну модель поведінки та не збирається виходити заміж. Вона мріє про кар’єру письменниці та власну свободу, а також щастя свого народу. У її свідомості поєднується поборництво одразу декількох течій: ніцшеанства, фемінізму, націоналізму і поміркованого соціалізму» (URL: https://clck.ru/32kBsy). Загалом, головна героїня Наталка Верковичівна за сюжетом закохується у Василя Орядина, в основному, через те, що він — ідейний соціаліст (соціал-демократ) і розчаровується в ньому, коли Василь зрікається своїх колишніх соціалістичних переконань, що теж свідчить про симпатії письменниці.

6. Роботи щодо «лібертарності» Ібсена виходили в різних анархістів та дослідників. Так, наприклад, російський анархо-містик Георгій Чулков написав брошуру «Анархічні ідеї в драмах Ібсена» (1907). У мене виходило есе «Анархо-індивідуалізм Генріка Ібсена в п’єсі “Привиди”» (URL: https://akrateia.info/anarho-individualizm-genrika-ibsena/). Історик та філософ анархізму Петро Рябов згадував Ібсена як анархістського автора у своїй лекції «Анархізм у мистецтві». Дослідник Девід Вейр у своїй книзі «Анархія та культура: естетична політика модернізму. Критичний погляд на культуру модерну» згадує Ібсена як одного з авторів, який «добре відомий своїм зв’язком з анархізмом». Утім, і сам Ібсен писав досить анархістські речі: «Щодо свободи, то, я вважаю, суперечка йде у нас тільки про слова. Я ніколи не погоджуся, що свобода та політична свобода — поняття однозначні. Те, що Ви називаєте свободою, я кличу вольностями; і те, що я називаю боротьбою за свободу, є не що інше, як постійне живе засвоєння ідеї свободи. Будь-яке інше володіння свободою, що виключає постійне прагнення до неї, мертве і бездушне. Адже саме поняття “свобода” тим самим і відрізняється, що воно розширюється у міру того, як ми намагаємося засвоїти його собі. Тому, якщо хтось під час боротьби за свободу зупиниться і скаже: ось я знайшов її, той цим доведе саме те, що втратив її. Але ось такий мертвий застій, таке перебування на одному відомому досягнутому пункті свободи і становить характерну рису нашого суспільства, представленого в державі, і це я не вважаю за благо. Звичайно, добре мати свободу виборів, свободу оподаткування тощо. Але для кого добре? Для громадянина, а не для особистості. А для особистості немає розумної необхідності бути громадянином. Навпаки. Держава — прокляття для особистості. Чим куплено державну міць Пруссії? Поглинанням особистості, перетворенням її у політичне та географічне поняття. Кельнер — найкращий солдат. Або взяти, з іншого боку, юдейський народ, аристократів людства. Завдяки чому він зберіг свою індивідуальність, свою поезію, незважаючи на всяке насильство над ним? Завдяки тому, що йому не доводилося возитися з державністю. Залишайся він у Палестині, він давно б загинув під вагою свого державного устрою, як і всі інші народи. Геть державу! Ось революція, в якій готовий взяти участь. Підривайте саме поняття “держава”, беріть за умови громадськості лише добру волю та духовне єднання — це і буде початком досягнення тієї єдиної свободи, яка чогось вартує. Зміна форм правління не що інше, як гра цяцьками, — трохи краще, трохи гірше, а все загалом ні до чого не приводить. Так, дорогий друже, уся справа тільки в тому, щоб не дати залякати себе поважними настановами. Держава мала свій початок і, отже, матиме свій кінець у часі» (Генрик Ибсен. Собрание сочинений в 4-х томах. Том 4. Государственное издательство «Искусство», г. Москва, 1958 г. С. 693-694 (із листа до Георга Брандеса).

7. У Кобилянської в «Царівні» є такий приклад вживання вираження «аристократизм духу»: «Що це могло його обходити? Непоборима сила тягнула мене до його, до спокійного, до вірного, до  “аристократа духу”, і я відчувала, що в пожитті з таким чоловіком можна відзискати душевний супокій і пізнати те, що зветься щастям, а він відопхнув мене і тепер осталась я, мов без весла в човні…». Або: «Через його порозуміла я справдішній аристократизм душі, той аристократизм, про котрого розписувавсь так загадочно, а зараз так сильно і пориваюче новочасний філософ Ніцше» (Ольга Кобилянська. «Царівна». URL: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1027).

У Ібсена персонаж п’єси «Ворог народу» Томас Стокманн теж вживає подібне формулювання: «Але так завжди буває з тими, у кому все ще сильна плебейська закваска, хто не став ще духовним аристократом» (Генрик Ибсен. Собрание сочинений в 4-х томах. Том 3. Государственное издательство «Искусство», г. Москва, 1958 г. С. 606).

8. Ольга Кобилянська, там само.

9. Генрик Ибсен, там же, с. 605.

10. Этребилал Авив. «Наш индивидуализм». URL: https://teletype.in/@editorial_egalite/nash_individualism

11. Пьер Шардо. «Наш индивидуализм». URL: https://teletype.in/@editorial_egalite/rrK0Y6dzPnR

12. Ольга Кобилянська, там само.

13. Генрик Ибсен, там же, с. 763.

14. «Як різновид вільного порядку, я вказав на анархію. Вона ж самоврядування». (Pierre-Joseph Proudhon. «Du Principe fédératif», p. 29. URL: https://fr.wikisource.org/wiki/Proudhon_-_Du_Principe_f%C3%A9d%C3%A9ratif/Texte_entier).

15. «Що можна сказати, тут і зараз, про інститути нового, автономного суспільства? Принаймні ось що: вони втілюють автономію, а саме самостійне керівництво, колективну самоорганізацію, колективне самоврядування у всіх сферах життя. Це також означає, що ці інститути не будуть встановлені раз і назавжди, вони не будуть відстороненими від діяльності суспільства. Ось чому, як на мене, центральною — а в крайньому випадку навіть єдиною — політичною проблемою є явне (explicite), свідоме самовстановлення суспільства. Її вирішення також передбачає як появу нових інститутів, так і новий тип відносин між суспільством та його інститутами» (Корнеліус Касторіадіс, «Чого не можуть політичні партії [інтерв’ю]»).

16. Те, що Василь Орядин «син народу» чи «нації», Наталка кілька разів стверджує упродовж усього твору. Наприклад: «Крім того, він син мого споневіряного народу, в котрого будучність я вірю, котрий стане своїми здібностями на чолі того народу і не стопче його довір’я» (Ольга Кобилянська, там же).

17. Генрик Ибсен. Собрание сочинений в 4-х томах. Том 4. Государственное издательство «Искусство», г. Москва, 1958 г. С. 655-656.

18. Макс Штирнер. «Единственный и собственность». Харьков: Основа, 1994. С. 108-109.

19.  Паулу Фрейре. «Педагогика угнетенных». М.: КоЛибри, Азбука-Аттикус, 2018. — 288 с. С. 72. 

20. Ольга Кобилянська, там само.

21. Ольга Кобилянська, там само.

22. Ольга Кобилянська, там само.

23. Ольга Кобилянська, там само.

24. Фрідріх Ніцше. «Весела наука». Харків: Фоліо, 2020. — 284 с. С. 54.

25. Фрідріх Ніцше. «Так казав Заратустра». URL: https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=3781

26. Ольга Кобилянська, там само.

27. Генрик Ибсен. Собрание сочинений в 4-х томах. Том 3. Государственное издательство «Искусство», г. Москва, 1958 г. С. 631-632.

28. Карл Маркс. «Тези про Фойєрбаха». URL: https://vpered.wordpress.com/2009/05/22/marx-feuerbach/

29. Жерар де Лаказ-Дютье: «Истинные революционеры». URL: https://teletype.in/@editorial_egalite/istinnie_revolutsioneri

30. Ольга Кобилянська, там само.