Війна та анархісти: перспективи лібертаріїв в Україні

Цей текст написаний спільно з декількома активними антиавторитарними активістами з України. Ми не представляємо одну організацію, але зібрались разом, щоб написати цей текст і підготуватися до можливої війни.

Крім нас, текст редагували більш як десять людей, включно з учасниками подій, описаних у тексті, журналістів, які перевіряли точність нашої інформації, та анархістів з Росії, Білорусі та Європи. Ми отримали безліч виправлень і уточнень, щоб написати максимально об'єктивний текст.

Якщо почнеться війна, ми не знаємо, чи виживе антиавторитарний рух, але ми постараємось зробити усе, щоб він вижив. І цей текст — це спроба залишити в мережі той досвід, якого ми набули.

Зараз у світі активно обговорюють ймовірність війни Росії з Україною. Однак тут варто уточнити, що війна Росії та України триває з 2014 року.

Давайте про все по порядку.

Протести в Києві на Майдані

В 2013 році в Україні почались масові протести через те, що "Беркут" (спецпідрозділ міліції) побив студентів, незадоволених відмовою президента Віктора Януковича підписувати угоду про асоціацію з ЄС. Це побиття стало закликом до дії для багатьох верств населення. Всім стало зрозуміло, що Янукович "перейшов межу". Протести, в результаті, призвели до втечі президента з України.

Україна називає ці події "Революцією Гідності", російський уряд подає це як переворот нацистів, проєкт Держдепу тощо. Самі ж протести нагадували строкатий мікс: ультраправі зі своєю символікою, ліберальні лідери, які говорять про європеські цінності та євроінтеграцію, прості українці, які вийшли проти уряду, малочисельні ліві. Серед протестуючих домінували антиолігархічні настрої, у той час як недружні до Януковича олігархи фінансували протест, оскільки він разом з найближчим оточенням весь свій срок правління намагався монополізувати великий бізнес. Тобто для інших олігархів це був шанс врятувати свій бізнес. Також у протесті брало участь багато представників середнього і малого бізнесу, оскільки люди Януковича не давали їм нормально працювати, вимагаючи гроші. Звичайні люди були незадоволені високим рівнем корупції та свавіллям міліції. Яскраво про себе заявили націоналісти, яким не подобався Янукович як проросійський політик. На протести приїжджали білоруси та росіяни, вбачаючи у Януковичі друга диктаторів Лукашенка та Путіна.

Якщо ви дивились відео з Майдану, то могли помітити, що рівень насильства був високим, протестувальникам не було куди відступати, тому доводилось стояти до кінця. "Беркут" обмотував світлошумові гранати гайками, які при вибуху лишали осколкові поранення, стріляли в очі, через що було багато травмованих. На фінальних стадіях силовики використовували бойову зброю, в результаті чого вбили 106 майданівців.

У відповідь протестувальники робили саморобні гранати, вибухівку, несли на Майдан вогнепальну зброю, а виробництво коктелей Молотова нагадувало невеличкі майстерні.

Влада використовувала найманців (тітушок), видавала їм зброю, координувала та намагалась використовувати як організовану, лоялистську силу. З ними були бійки із застосуванням палиць, молотків, ножів.

Всупереч думці, що Майдан був "маніпуляцією ЄС та НАТО", прибічники євроінтеграції закликали до мирного протесту, мілітант-протестувальників називали провокаторами. ЄС та США критикували захоплення адміністративних будівель. Безсумнівно, в протесті брали участь "прозахідні" сили та організації. Однак вони не контролювали весь протест. В рух активно втручалися та намагались диктувати свою повістку різні політичні сили, включаючи ультраправих. Вони вчасно зорієнтувались та стали організаційною силою, завдяки тому, що створили першими бойові загони та запрошували всіх бажаючих приєднатися, навчаючи та направляючи їх.

Однак ні одна із сил не була абсолютно домінуючою. Основним трендом була стихійна протестна мобілізація, спрямована проти корумпованого та непопулярного режиму Януковича. Мабуть, Майдан можна поставити у довгий ряд "вкрадених революцій". Жертви та зусилля десятків тисяч звичайних людей були узурповані невеличкою купкою політиків, проклавших собі дорогу до влади і контролю над економікою.

Роль анархістів під час протестів

Не дивлячись на те, що анархісти в Україні мають велику історію, під час правління Сталіна всіх, хто хоч якось був пов'язаний з анархістами, репресували, і рух вимер, а як наслідок припинилась і передача революційного досвіду. Відроджуватись рух почав у 1980-х через істориків, а в нульових отримав великий поштовх за рахунок розвитку субкультур та антифа. Але навіть у 2014-ому році цей рух не був готовим до серйозних історичних викликів.

До початку протестів анархісти представляли собою різнорідні невеличкі групи та індивідуальних активістів. Одиниці говорили, що рух повинен бути організованим та революційним. З відомих організацій, які готувались до такого роду подій, була організація РКАС (Революційна Конфедерація Анархістів-Синдикалістів імені Махно), але на початку протестів вона саморозпустилась, оскільки учасники не змогли розробити стратегію для ситуації, яка склалась.

Події Майдану були подібні ситуації, коли спецназ увірвався в твій дім і від тебе вимагаються рішучі дії, а в твоєму арсеналі тексти панк-груп, веганство, книги столітньої давнини, а у кращому випадку участь у вуличному антифашизмі та локальних соціальних конфліктах. Тому було багато розгубленності, інфантильності, вичікування зі спробою усвідомити що відбувається. 

Тоді єдиного бачення ситуації сформувати не вдалось. Наявність ультраправих на протестах відбивало бажання їх підтримувати та стояти з нацистами по одну сторону барикад. Це викликало багато суперечок, зокрема обвинувачень у фашизмі тих, хто все ж доєднався до протесту.

Ті анархісти, які брали участь у протестах, були незадоволені жорстокістю міліції та самим Януковичем і його проросійською позицією. Однак вони не змогли суттєво вплинути на протести і належали до категорії аутсайдерів.

Анархісти брали участь у революції на Майдані як індивідуально, так і невеликими групами, переважно у добровільних/небойових ініціативах. Згодом вони вирішили співпрацювати і створити власну сотню (бойову групу з 60-100 осіб), але під час реєстрації загону (обов'язкова процедура на Майдані) анархістів розігнали ультраправі зі зброєю, яких було більше. Анархісти залишилися, але більше не намагалися формувати великі організовані групи.

Серед загиблих на Майдані був анархіст Сергій Кемський, який, як не парадоксально, посмертно отримав звання Героя України. Він був поранений снайпером під час гарячої фази протистояння із силовиками. Під час протестів Сергій виступив зі зверненням до протестувальників під назвою «Чуєш, Майдане?», де окреслив можливі шляхи розвитку революції, торкнувшись аспектів прямої демократії та соціальних трансформацій. Англійською його роботу можна прочитати тут.

Початок війни: анексія Криму

Збройний конфлікт з Росією почався 8 років тому, у ніч з 26 на 27 лютого 2014 року, коли будівлю кримського парламенту та Ради Міністрів захопили невідомі озброєні особи. Вони використовували російську зброю, форму, спорядження, але не мали символіки російської армії. Путін не визнавав причетності російських військових до операції, хоча пізніше особисто це підтвердив у пропагандистському документальному фільмі "Крим. Шлях на Батьківщину".

Варто розуміти, що в часи Януковича українське військо знаходилось у дуже поганому стані. Тимчасовий уряд України, знаючи, що в Криму діє регулярна армія РФ чисельністю 220 тис. військових, не наважився на конфронтацію.

Після окупації жителі стикнулись з репресіями, які продовжуються й донині. Серед репресованих є й наші товариші. Один із найголосніших випадків: анархіста Олександра Кольченка разом із продемократичним активістом Олегом Сенцовим арештували та етапували на територію Росії (6 вересня 2019 року, 5 років потому, вони опинились на свободі в результаті обміну полоненими), анархіста Олексія Шестаковича піддавали тортурам, душивши за допомогою пакету на голові, б'ючи та погрожуючи вбивством (йому вдалося втекти), анархіста Євгена Каракашева арештували у 2018 році за репост у соціальній мережі "Вконтактє". Євген досі перебуває за гратами.

Дезінформація

У російськомовних містах,близьких до кордону з Росією, проходили проросійські мітинги. Учасники побоювалися репресій російськомовного населення з боку НАТО та радикальних націоналістів. Після розпаду СРСР багато сімей в Україні, Росії та Білорусі мали родинні зв'язки, але події на Майдані внесли великий розкол у взаємини. Ті, хто знаходився за межами Києва і дивився російське ТБ,були впевнені, що Київ захопила нацистська хунта і відбуваються чистки російськомовного населення.

Росія включила пропагандистську машину, використовуючи наступний меседж: з Києва в Донецьк їдуть "карателі", нацисти, хочуть знищувати російськомовне населення (хоча Київ теж переважно російськомовне місто). В дезінформації пропагандисти активно використовували фото ультраправих та запускали всілякі фейки. Вже під час бойових дій з'явився один із найвідоміших фейків: розп'яття трирічного хлопчика, якого причепили до танка й тягали по дорозі. В Росії ця історія транслювалась по федеральним каналам та широко розійшлась в інтернеті.

У 2014 році, на наш погляд, ключову роль у створенні озброєного конфлікту зіграла дезінформація: частина мешканців Донецьку та Луганську були налякані, що їх хочуть вбити, брались за зброю та закликали Путіна ввести війська.

Бойові дії на Сході України

"Спусковий гачок війни натиснув", за його ж словами, Ігор Гіркін, полковник ФСБ РФ, прихильник російського імперіалізму. Гіркін вирішив радикалізувати проросійський протест. З озброєною групою росіян він перетнув кордон 12 квітня 2014 року, захопив будівлю МВС у Слов'янську, щоб заволодіти зброєю. До Гіркіна почали приєднуватися проросійськи налаштовані силовики. Коли з'явилась інформація про озброєні групи Гіркіна, Україна оголосила антитерористичну операцію.

Частина українського суспільства, налаштована на захист національного суверенітету, розуміючи, що армія має погану боєздатність, організувала великий добровольчий та волонтерський рух. Ті, хто щось розумів у військовій справі, ставали інструкторами чи формували добровольчі батальйони, яких з'являлось тоді дуже багато. Окремо діяли люди,які приєднувалися до регулярної армії та добровольчих батальйонів як волонтери. Вони збирали гроші на зброю, їжу, спорядження, паливо тощо. Нерідко участники добробатів були озброєні та забезпечені краще за солдатів державної армії. Ці загони продемонстрували високий рівень солідарності, самоорганізації та фактично замінили державні функції оборони території, давши можливість погано укомплектованій на той момент армії протистояти ворогу.

Території, підконтрольні проросійським силам, почали різко скорочуватися. Тоді у справу втрутилася регулярна російська армія.

Далі можна виділити 3 ключові хронологічні моменти:

1. Українські військові розуміли, що з Росії поступає зброя, добровольці та військові спеціалісти. Тому 12 липня 2014 року почалася операція по зачистці українсько-російського кордону. Однак в ході військового маршу українських військових атакувала російська артилерія і операція завершилась провалом. Військові понесли великі втрати.

2. Українські військові намагалися зайняти Донецьк та активно розвивали наступ, однак під Іловайськом їх взяли в оточення російські регулярні війська. У полон потрапили й наші товариші, які воювали у складі одного з добровольчих батальйонів. Вони безпосередньо бачили російських військових. Через 3 місяці їм вдалося повернутися в результаті обміну полоненими.

3. Українська армія контролювала місто Дебальцево, в якому знаходився великий залізничний вузол. Це порушувало прямий зв'язок Донецька та Луганська. Напередодні перемовин Порошенка (на той момент президент України) та Путіна, які мали покласти початок перемир'ю, почався наступ на українські позиції при підтримці російських військ. Українська армія знову опинилась в оточенні та понесла великі втрати.

Станом на поточний момент (лютий 2022 року) сторони домовилися про припинення вогню і умовний режим тиші, якого дотримуються з порушеннями. Кілька людей гине щомісяця.

Росія заперечує перебування регулярних військ та поставки озброєння на непідконтрольні українському уряду території. Російські військові, яких вдалося взяти в полон, говорили, що їх будили по тривозі на військові навчання і тільки прибувши на місце вони розуміли, що опинились на війні в Україні. Перед перетином кордону вони знімали символіку російської армії, як це робили військові в Криму. У Росії журналісти знаходили цвинтарі загиблих солдатів, однак вся інформація про їхні смерті засекречена, лише на могилах вказані дати смерті “ - 2014-й рік”.

Прихильники невизнаних республік

Ідеологічна база тих, хто виступив проти Майдану, була різноманітна. Основними об'єднуючими ідеями були: невдоволення жорстокістю щодо міліції та заворушеннями в Києві, люди, що росли на російській культурі, фільмах, музиці і т.п. (боялися знищення російської мови), прихильники СРСР і шанувальники перемоги у Другій світовій війні (вважали, що Україна має бути з Росією, були невдоволені сплеском радикального націоналізму), прихильники Російської імперії (вбачали у Майдані посягання на території імперії). Ідеї прихильників можна було б пояснити фото нижче: прапор Російської імперії, СРСР і георгіївська стрічка як символ перемоги у Другій світовій війні. Ми би описали їхній портрет як авторитарних консерваторів, прихильників старого порядку.
 

Проросійська маса складалась з міліції, бізнесменів, політиків і військових, які симпатизували Росії, звичайних громадян, наляканих фейками, різноманітних ультраправих: російські ура-патріоти, всілякі монархісти, імпрерці, ДШРГ "Русіч", ПВК "Вагнер", у тому числі відомий неонацист Олексій Мільчаков, нині покійний Єгор Просвірін, автор шовіністичного медіапроекту російських націоналістів "Супутник і Погром" та інші. Також були і авторитарні ліві, які шанують СРСР і перемогу в Другій світовій війні.

Розквіт ультраправих в Україні

Правим вдалося завоювати симпатії ще на Майдані через організацію бойових загонів та готовність протистояти "Беркуту". Наявність бойової зброї дозволяла зберігати свою незалежність та примушувала інших ставитися до них серйозно. Тому, попри наявність символіки у вигляді свастики, кельтських хрестів, СС подібного, посперечатися з ними було важко, а необхідність боротися із силовиками підштовхувала до кооперації.

Праві активно придушували мітинги проросійських сил. Коли почались бойові дії, взялися створювати добровольчі батальйони. Один із найбільш відомих існуючих — це полк "Азов". Спочатку він складався з 70 бійців, зараз це вже полк з 800 бійців зі своєю бронетехнікою, артилерією, танковою ротою та окремим проєктом сержантської школи за стандартами НАТО. "Азов" — це один із найбоєздатніших підрозділів української армії. Також були інші формування: Добровольчий корпус "Правий сектор", Організація українських націоналістів, але вони менш відомі.

Такими успіхами праві заробили собі негативну репутацію у російських ЗМІ. Те, що в Росії ненавиділи, в Україні вважали символом боротьби. Так, наприклад, ім'я націоналіста Степана Бандери, якого в Росії вважають колаборантом, активно використовували протестувальники, для насмішки деякі називали себе жидобандерівцями, щоб водночас потролити прихильників єврейської/масонської змови.

З часом тролінг вийшов з-під контролю. Праві всюди носили нацистську символіку, звичайні ж прихильники Майдану писали, що вони бандерівці, їдять російських немовлят, робили відповідні меми. Ультраправі пробилися в мейнстрім, їх почали кликати на телебачення й у великі ЗМІ. Там вони позиціонували себе як патріотів та націоналістів. Ліберальні прихильники Майдану вважали, що нацисти — це вигадка російських ЗМІ. В 2014-2016 роках вітали всіх, хто був готовий воювати, будь ти нацист, анархіст, кримінальний діяч, політик, що не виконав жодної обіцянки.

Підйом ультраправих зумовлений тим, що вони краще організовані в критичних ситуаціях і здатні запропонувати невдоволеним ефективні методи боротьби. Щось схоже робили анархісти в Білорусі, де також змогли завоювати симпатії у населення, але, все ж таки, не в таких масштабах, як ультраправі в Україні.

В 2017 році, після перемир'я та зменшення потреби у радикалах, СБУ/уряд кооптували правий рух, посадили чи ліквідували тих, хто мав антисистемну чи власну позицію з питань розвитку правого руху (Олександр Музичко, Олег Мужиль, Ярослав Бабич та інші).

Сьогодні це все ще великий рух, але їхня популярність знаходиться на відносно низькому рівні, а їхні лідери пов'язані із СБУ/поліцією/політиками і не відіграють реально самостійну політичну силу.

У продемократичному таборі все більше обговорюють проблему ультраправих, починають розбиратися у символіці, організаціях і т.п. замість старої тактики замовчування.

Дії анархістів і антифа під час війни

З початком бойових дій сталось розділення тих, хто за Україну, і тих, хто за так звані ЛНР/ДНР.

У перші місяці війни ще була в панк-середовищі позиція "ні війні", але вона не довго проіснувала, тому давайте розберемо проукраїнський і проросійський табори.

Проукраїнські

Через відсутність організації в індивідуальному порядку на війну поїхали добровольці анархісти й антифа як бійці, військові медики та волонтери. Вони намагались зробити свій загін, але через відсутність знань і ресурсів спроба не була успішною. Деякі приєднались до "Азову" та ОУН, причини були банальні: йшли туди, куди простіше потрапити. Внаслідок цього деякі люди ставали правими, оскільки у правому русі було більше можливостей.

Люди, що не брали участі в бойових діях, збирали кошти на реабілітацію поранених, на побудову укриття в дитсадку біля лінії фронту. У Харкові існував сквот "Автономія" — відкритий анархічний соціально-культурний центр, який на початковому етапі спеціалізувався на допомозі біженцям. Там надавали житло, був постійний фрімаркет, консультували й перенаправляли новоприбулих, проводили освітні заходи. Крім того, у центрі проходили теоретичні дискусії. На жаль, у 2018 році центр припинив своє існування.

Усі ці дії були індивідуальною ініціативою окремих людей і не проходили у рамках єдиної стратегії.

Одним із цікавих феноменів того часу була колись крупна радикально-націоналістична організація України "Автономний Опір". У 2012 вони почали "лівіти", а до 2014 настільки "полівіли", що окремі учасники і зовсім називали себе анархістами. Свій націоналізм вони позиціонували як "визвольний" на противагу російському. Приводили у приклад рух сапатистів і курдів. На фоні інших проєктів їх бачили як найближчих союзників, тому деякі анархісти співпрацювали з ними, інші ж критикували співпрацю й організацію. Члени АО активно брали участь у добровольчих батальйонах, намагалися розвивати серед військових ідею антиімперіалізму. Ще вони відстоювали право жінок брати участь у війні: дівчата з АО воювали. АО допомогали тренувальним центрам з підготовкою бійців та медиків, займалися волонтерством, організували у Львові соціальний центр "Цитадель", де розміщували біженців.

Проросійські

Сучасний російський імперіалізм будується через сприйняття Росії як наступниці СРСР, не з його політичним ладом, а з територіями. Перемогу у Другій світовій війні путінський режим розглядає не як перемогу над нацизмом в ідеологічному сенсі, а як перемогу над Європою, яка показує силу Росії. В Росії та країнах, які вона контролює, у населення досить погана політична грамотність, тому путінська пропаганда не заморочується зі створенням політичної концепції. Сенс її приблизно такий: США та Європа боялись сильного СРСР, Росія — наступниця СРСР і території колишнього СРСР — російські, наші танки зайшли в Берлін, а значить, ми можемо повторити й довести НАТО, хто тут найсильніший, а Європа загниває, бо там розгул геїв та іммігрантів.

Ідеологічним фундаментом для підтримання проросійської позиції серед лівих була спадщина СРСР та перемога у Другій світовій війні. Оскільки Росія говорила, що владу в Києві захопили нацисти й хунта, то противники Майдану називали себе борцями із фашизмом і київською хунтою. Ця обкладинка викликала симпатію в авторитарних лівих, в Україні це була організація "Боротьба". У момент найважливіших подій 2014-го вони зайняли спочатку лоялістську, а потім і проросійську позицію. В Одесі 2 травня 2014-го під час вуличних заворушень загинуло декілька їхніх активістів. Деякі їхні люди також брали участь у бойових діях на Луганщині й Донеччині, деякі загинули. 

"Боротьба" пояснила свою мотивацію боротьбою з фашизмом. Вони закликали європейських лівих до солідарності з "ДНР/ЛНР". Після того, як зламали електронну пошту Суркова (політтехнолога Путіна), стало відомо, що члени "Боротьби" отримували кошти й курувалися його людьми.

Авторитарні червоні з Росії симпатизували самопроголошеними республікам з тих самих причин.

Наявність ультраправих серед прихильників Майдану також мотивувало аполітичних антифашистів підтримувати "ЛНР" та "ДНР", деякі поїхали на війну, були й загиблі.

Аполітичні антифашисти — це люди з субкультури, які негативно ставляться до фашизму, оскільки "діди воювали проти фашизму". Розуміння фашизму у них було на рівні символів, тобто самі вони найчастіше були політично неграмотними, сексистами, гомофобами, російськими патріотами.

Ідея підтримки так званих республік набрала широку підтримку серед лівих в Європі, найбільш помітна була активність італійського рок-гурта "Banda Bassotti" та німецької партії Die Linke. Banda Bassotti окрім збору коштів, зробила навіть тур у "Новоросію". Die Linke, будучи в Європарламенті, усіляко підтримували проросійську позицію і навіть влаштовували відеоконференції з проросійськими бойовиками, їздили у Крим і в невизнані республіки. За версією молодих членів Die Linke, а також Фонду Рози Люксембург (фонд партії Die Linke), таку позицію поділяють далеко не всі, однак її транслюють найбільш видні члени партії, наприклад, Сара Вагенехт та Севім Дагделен.

Що стосується анархістів — популярності проросійська позиція не набрала. Серед індивідуальних заяв найголосніший був Джефф Монсон, боєць із США, у якого є татуювання з анархічною символікою, і він колись був анархістом, але в Росії відкрито працює на правлячу партію "Єдина Росія" і обраний депутатом до Думи.

Якщо підвести підсумок, то в проросійському "лівому" таборі ми бачимо роботу російських спецслужб та ідеологічну некомпетентність. Співробітники ФСБ РФ після окупації Криму на бесідах із місцевими антифашистами й анархістами пропонували продовжувати свою діяльність за умови малювання на своїй агітації Криму як частини Росії. В Україні існують невеликі інформаційні та активістьські рухи, які позиціонують себе як антифашистські, але їх підозрюють в роботі на Росію. На щастя, їхній вплив дуже малий, але їхніх членів використовують для коментарів російським пропагандистам.

Пропозиція про співпрацю від посольства Росії та проросійських депутатів, таких як Ілля Кива, поступають і проукраїнським антифашистам. Вони намагаються зіграти на негативному ставленні до нацистів і банально купити людей, на даний момент відкрито зізналась у цьому лише Ріта Бондар. Вона писала для лівих і анархічних видань, але через скрутне матеріальне становище, писала під псевдонімом й для видання російського пропагандиста Дмитра Кісєльова.

В самій же Росії спостерігаємо зачистку анархічного руху і підйом червоних, які витісняють анархістів з антифа субкультури, один з показних моментів — це проведення турніру в 2021 році пам'яті радянського солдата.

Чи Реальна погроза повномасштабної війни з Росією? Позиція анархістів 

Років 10 тому вірогідність повномасштабної війни в Європі виглядала би нісенітницею, оскільки світські держави у 21 столітті намагаються грати в "гуманність", маскувати свої злочини, а якщо й вчиняти їх, то десь подалі від Європи. Але у випадку з Росією ми побачили окупацію Криму і фейкові референдуми, війну на Донбасі та збиття пасажирського літака МН17. На Україну постійно здійснюються хакерські атаки, надходять тисячі дзвінків про мінування не тільки державних установ, але й шкіл та дитсадків.

У Білорусі в 2020 році Лукашенко нахабно оголосив себе переможцем на виборах з результатом 80% голосів. Протести в Білорусі призвели навіть до страйку білоруських пропагандистів, але після прильоту літаків ФСБ Росії ситуація різко змінилася. Протести жорстоко придушили.

Схожий сценарій був і в Казахстані, тільки туди для допомоги режиму перекидали вже регулярну армію Росії, Білорусі, Вірменії та Киргизстану (у рамках співпраці ОДКБ).

Російські спецслужби заманювали біженців із Сирії в Білорусь для створення конфліктної ситуації на кордоні з ЄС. Була також розкрита група ФСБ РФ, яка займається політичними вбивствами з використанням хімічної зброї — того самого "новічка". Окрім Скрипалів і Навального, вони також вбивали інших політичних діячів в Росії. На всі звинувачення режим Путіна відповідає: це не ми, ви всі брешете. Між тим, сам Путін пів року тому написав статтю, де запевняв, що росіяни й українці — це один народ і мають бути разом. Сурков (політтехнолог, який вибудовує державну політику та причетний до формування маріонеткових урядів так званих ЛНР та ДНР) випустив статтю, що "імперія повинна розширюватися, інакше вона загине". У Росії, Білорусі та Казахстані за останні 2 роки жорстоко подавили протестний рух, знищуються незалежні та опозиційні ЗМІ. Почитати більше про злочини Росії ми рекомендуємо на bellingcat.com.

Враховуючи всі факти, вірогідність повномасштабної війни висока, можна сказати, що вона цьогоріч трохи більша, ніж у минулому році. Коли вона точно розпочнеться, навряд чи вам скажуть навіть аналітики. Можливо, революція в Росії зняла б напругу в регіоні, але, як ми писали вище, протестний рух там зараз придушений.

Анархісти в Україні, Білорусі та Росії в більшості своїй, прямо чи опосередковано підтримують Україну. Оскільки навіть з національною історією, корумпованістю і великою кількістю нацистів на фоні Росії та підконтрольних їй країн Україна виглядає острівцем свободи. Тут є такі "унікальні явища" для пострадянського регіону, як змінність президента, парламент, який на щось впливає, право на мирні зібрання і, при належній увазі суспільства, іноді навіть нормально працює суд. Цією позицією ми не вигадуємо нічого нового, оскільки так говорив ще Бакунін: "Ми твердо впевнені, що найнедосконаліша республіка в тисячу разів краще за найосвіченішу монархію". 

Всередині України існує безліч проблем, але нехай ці проблеми вирішуються без втручання Росії.

Чи варто воювати з російськими військами у випадку вторгнення? Ми вважаємо, що так, аж до вступу до Збройних Сил України (ЗСУ, Тероборона, партизанщина, волонтерство — опції, які розглядають анархісти на даний момент). Україна зараз знаходиться на самому вістрі боротьби проти російського імперіалізму.

Росія має довгострокові плани знищити демократію у Європі. Ми знаємо, що в Європі мало приділяють увагу цій небезпеці. Але ви можете прослідкувати заяви топових політиків, ультраправих, червоних, і з часом помітити, що в Європі вже існує велика агентурна мережа, завдяки якій топ-чиновникам після звільнення з посади дають якусь посаду у російський нафтовій компанії (Герхард Шредер, Франсуа Фійон).

Позиції "ні війні" чи "війна імперій" ми вважаємо інфантильними та популістськими. Анархічний рух не має впливу на процес, тому такі заяви не змінюють абсолютно нічого.

Наша позиція засновується на тому, що ми не хочемо тікати, не хочемо бути заручниками й не хочемо бути вбитими без бою. Можете подивитися на Афганістан і зрозуміти, що значить "ні війні": коли Талібан наступає, а люди масово тікають, гинуть в метушні в аеропортах, а тих, хто лишається, репресують. Вище описане те, що відбувається в Криму, і можливо уявити, що буде після приходу Росії в інші регіони України.

Що стосується ставлення до НАТО, то автори тексту займають дві позиції. У цій ситуації ставлення вимушено позитивне. Очевидно, що Україні самій не вистояти проти Росії. Навіть враховуючи великий волонтерський та добровольчий рух, потрібні сучасні технології, озброєння. Окрім НАТО, в України нема інших союзників, які можуть з цим допомогти.

Тут можна згадати історію з сирійським Курдистаном: місцеві були змушені працювати разом з НАТО проти ІДІЛ. Ми чудово розуміємо, що підтримка НАТО може дуже швидко зникнути, якщо в Заходу з'являться нові інтереси чи вдасться домовитися з Путіним про якісь компроміси. І навіть зараз курди змушені працювати з режимом Асада, розуміючи, що альтернативи у них особливо-то й немає.

Можливе вторгнення Росії просто змушує український народ шукати союзників у боротьбі з Москвою. І не в соцмережах, а в реальному світі. В анархістів немає ні в Україні, ні в інших регіонах достатніх ресурсів, щоб хоч якось ефективно відповісти на вторгнення близького до фашизму режиму Путіна. Тому й доводиться думати про підтримку НАТО.

Інша думка: НАТО і ЄС у випадку посилення їхнього впливу в Україні зацементують теперешню систему "дикого капіталізму" в країні і зроблять перспективи соціальної революції менш вірогідними. У системі глобального капіталізму, флагманом якої є лідер НАТО, США, Україні відведено місце бідної периферії: постачальника дешевої робочої сили та ресурсів. Тому українському суспільству важливо усвідомити необхідність незалежності від усіх імперіалістів. В контексті обороноздатності країни акцент варто зробити не на важливості НАТОвських технологій і підтримці регулярної армії, а на потенціалі суспільства до низового партизанського руху.

Ми розглядаємо цю війну в першу чергу проти Путіна й підконтрольних йому режимів. Окрім банальної мотивації не жити при диктатурі, ми бачимо потенціал в українському суспільстві, воно є одним із найбільш активних, непокірних і незалежних в регіоні. Багаторічна історія народного спротиву за останні 30 років є вагомим доказом. Це дає надію на те, що концепції прямої демократії мають тут хороше підґрунтя.

Ситуація анархістів в Україні зараз та нові виклики

Маргінальне положення під час Майдану та війни створило деморалізуючий ефект на рух. Агітація була ускладненою, оскільки російська пропаганда монополізувала слово "антифашизм". Через наявність символіки у проросійських бойовиків, відношення до слова "комунізм" було вкрай негативним, тому навіть сумісність "анархо-комунізм" сприймалась негативно. Виступ проти проукраїнських правих викликали неоднозначну реакцію на анархістів серед обивателів. Була мовчазна домовленість про те, що ультраправі не будуть нападати на анархістів та антифашистів, якщо ті не будуть використовувати символіку на акціях тощо. У правих було багато зброї,  що лише сильніше демотивувало лібертаріїв. Крім цього, поліція працювала погано, тому правим легко могло зійти з рук вбивство кого-небудь, хто їм не сподобався. Так, наприклад, у 2015-ому вбили проросійського діяча Олеся Бузину.

Усе це спонукало анархістів серйозніше ставитися до справи.

Почало формуватися радикальне підпілля, починаючи з 2016 року, з'явилися новини про радикальні акції. З'явилися радикальні анархістські ресурси, на яких пояснювали, як купувати зброю, як робити схованки, на відміну від старих, які обмежувалися лише коктейлями Молотова.

В анархістському середовищі стало прийнятно мати легальну зброю. Почали з'являтися відео з анархістських тренувальних таборів з використанням вогнепальної зброї. Ехо таких змін докотилися до Росії та Білорусі. У Росії ФСБ ліквідувала мережу анархістських груп, які мали легальну зброю і тренувалися грі в страйкбол. Людей катували струмом, змушуючи зізнатися в тероризмі. Їх засудили на строк від 6 до 18 років. У Білорусі під час протестів при спробі перейти білорусько-український кордон затримали повстанську групу анархістів «Чорний Стяг». У них при собі була вогнепальна зброя і граната, згідно зі свідченнями Ігоря Оліневича, зброю він купив у Києві.

Змінився і старий підхід анархістів в економічному плані: якщо раніше більшість працювала на низькооплачуваних роботах «ближче до пригноблених», то зараз багато хто намагається знайти роботу з хорошою зарплатою, найчастіше це IT-сфера.

Відновили свою діяльність вуличні антифа-групи, які займаються самооборонними акціями в разі нападу нацистів. Крім іншого, провели турнір «Не здавайся» серед антифа-бійців, випустили документальний фільм “Худс”, що розповідає про зародження київського антифа-угруповання (є англійські субтитри).

Антифашизм в Україні — це важливий фронт, оскільки, крім великої кількості місцевих ультраправих, сюди переїхали багато відомих нацистів з Росії (Сергій Короткіх, Олексій Льовкін), Європи (Денис «White Rex» Капустін), приїжджав Роберт Рандо (США). Анархісти розслідують діяльність ультраправих.

Існують активістські групи різного спрямування (класичні анархісти, квір-анархісти, анархо-феміністки, FNB, екоініціативи тощо), а також невеликі інформаційні ресурси. Нещодавно з'явився політизований антифа-ресурс у Telegram @uantifa, який дублює свої публікації англійською мовою.

Сьогодні суперечки між групами поступово згладжуються, оскільки останнім часом було багато спільних акцій та загальної участі в соціальних конфліктах. З найгучніших: кампанія проти депортації білоруського анархіста Олексія Боленкова (йому вдалося виграти суд у українських спецслужб і залишитися в Україні) і захист одного з районів Києва (Поділ) від рейдів поліції і нападів ультраправих.

Ми все ще маємо вкрай малий вплив на суспільство. Багато в чому тому, що саму ідею необхідності організації та анархічних структур дуже довго ігнорували/заперечували. (Нестор Махно у своїх мемуарах після поразки анархістів також скаржився на цей недолік). Анархістські групи дуже швидко розбивали СБУ або ультраправі.

Зараз ми вийшли зі стагнації і розвиваємося, а отже чекаємо нових репресій і спроб СБУ взяти рух під контроль.

Нашу роль на даному етапі можна описати так: найбільш радикальні підходи і погляди в демократичному таборі. Якщо ліберали в разі нападу поліції або ультраправих пропонують скаржитися все тій же поліції, анархісти пропонують кооперуватися з іншими групами, які страждають від подібної проблеми, і приходити на захист закладів або заходів, якщо є ймовірність нападу.

Анархісти зараз намагаються створювати горизонтальні низові зв'язки у суспільстві, засновані на спільних інтересах, щоб спільноти могли вирішувати свої потреби самі, в тому числі й захищатися. Це істотно відрізняється від української політичної практики, де часто пропонують об'єднуватися навколо організацій, депутатів або поліції. Організації та депутатів часто підкуповують, і люди, які зібралися навколо них, залишаються обдуреними. Поліція може, наприклад, захищати ЛГБТ-заходи, але розлютитися, якщо ці ж активісти вийдуть на акцію проти поліцейського свавілля. Власне, тому ми бачимо в наших ідеях потенціал, але якщо почнеться війна, головним знову стане вміння брати участь у військовій справі.

Дата оригінальної публікації: 15.02.2022

Оригінальна публікація: https://crimethinc.com/2022/02/15/war-and-anarchists-anti-authoritarian-perspectives-in-ukraine

Переклали: Жабка, Вільний Чорнота

Відредагували: Дарк, Валентин Долгочуб, Курт Петріков